Таємничий острів - Жюль Верн

– Нічого не бракує, капітане, – відповів Наб. – Нічого не бракує!

І двоє бравих чоловіків щосили тричі гукнули «Слава!» на честь острова!

Тим часом Гедеон Спілет, прихилившись до щогли, змальовував панораму, що розгорнулася в нього перед очима.

Сайрес Сміт мовчки вдивлявся в берег.

– Ну, пане Сайресе, – хвалькувато мовив Пенкроф. – Що скажете про наш бот?

– Ніби непогано тримається, – відповів інженер.

– Згоден! А тепер, як ви гадаєте, на ньому можна вирушати у більш-менш тривалу подорож?

– Яку подорож, Пенкрофе?

– Та, наприклад, до острова Табор?

– Друже мій, – відповів Сайрес Сміт, – гадаю, в разі нагальної потреби, «Бонавентурові» можна довіритись і вирушити навіть далі, але, знаєте, я не хотів би, щоб ви відпливали до острова Табор хоча б тому, що вас ніщо до цього не змушує.

– Людям до душі знайомитися із сусідами, – відповів Пенкроф, що вперто стояв на своєму. – Острів Табор – наш сусід, та ще й єдиний! Його варто відвідати хоча б із чемності!

– Хай йому біс! – зауважив Гедеон Спілет. – Виявляється, наш друг Пенкроф дотримується світських звичаїв!

– Нічого я не дотримуюсь, – огризнувся моряк, якого трохи дратував інженерів опір, хоч він і не хотів завдавати прикрощів Сайресові Сміту.

– До того ж, – додав інженер, – зважте на те, Пенкрофе, що ви не можете пливти до Табора сам-один.

– Мені досить одного напарника.

– Припустімо, так, – відповів Сайрес Сміт. – Тоді острів Лінкольна ризикує зостатися без двох колоністів і з п’яти чоловіків нас може залишитися троє.

– Із шести! – відповів Пенкроф. – Ви забули про Юпа.

– Із семи! – додав Наб. – Топ не гірший від Юпа!

– Ми нічим не ризикуємо, пане Сайресе, – наполягав Пенкроф.

– Може, й так, Пенкрофе, але я повторюю: ви без ніякої потреби наражаєтесь на небезпеку!

Упертий моряк промовчав, вирішивши повернутися до їхньої розмови згодом. Проте він і уявити не міг, що незабаром на допомогу йому прийде випадок, який перетворить його досить сумнівну примху на гуманний вчинок.

I справді, після плавання у відкритому морі «Бонавентур», прямуючи до порту Повітряної Кулі, став підходити ближче до берега. Екіпажеві належало ще з’ясувати, чи зможе він пройти між мілиною і підводними рифами, бо колоністи мали намір улаштувати в тій бухточці його порт прописки.

До берега лишалося тільки півмилі, і, щоб іти проти вітру, доводилося маневрувати. Бриз, на шляху якого постали гори, ледь-ледь напинав вітрила, і бот повільно йшов по рівній як скло морській гладіні, котру лише зрідка брижив легкий вітерець.

Стоячи на носі судна і вказуючи фарватер, Герберт несподівано крикнув:

– Тримай проти вітру, Пенкрофе, тримай проти вітру!

– Що там таке? – підводячись, запитав моряк. – Скеля?

– Ні… Зачекай, – відповів Герберт. – Щось погано видно?.. Тримай ще трохи проти вітру… Добре… Трохи вперед…

І по цих словах, лігши на палубу, Герберт швидко занурив руку в воду і за мить схопився на рівні ноги:

– Дивіться, пляшка!

Колоністи побачили в його руці закорковану пляшку, щойно підхоплену за кілька кабельтових від узбережжя.

Сайрес Сміт узяв пляшку з юнакових рук, мовчки відкоркував її і витяг підмоклу записку, на якій ще можна було розібрати такі слова:

«Зазнав корабельної аварії… Острів Табор 153° західної довготи, 37°11» південної широти».

Вирішено пливти. Припущення. Лаштування в дорогу. Три пасажири. Перша ніч. Друга ніч. Острів Табор. Пошуки на піщаному березі. Пошуки в лісі. На острові – жодної живої душі. Тварини. Рослини. Житло. Хижка порожня.

– Хтось зазнав корабельної аварії! – вигукнув Пенкроф. – І тепер, відрізаний од світу, чекає допомоги на Таборі, за кілька сотень миль від острова Лінкольна! О, пане Сайресе, невже й тепер ви проти мого від'їзду на той острів!

– Ні, Пенкрофе, – відповів Сайрес Сміт. – Треба вирушати якнайшвидше.

– Завтра?

– Завтра.

Інженер досі ще тримав витягнуту з пляшки записку. На хвилину замислившись, він додав:

– На підставі цього документа, друзі мої, можна зробити висновок: по-перше, потерпілий з острова Табор – людина, котра добре тямить у морській справі, адже вказані нею довгота і широта збігаються з тими, що й ми визначили, з точністю до однієї мінути; по-друге, він англієць або американець – документ написано по-англійському.

– Цілком логічно, – погодився Гедеон Спілет. – І оскільки є потерпілий, зрозуміло, звідки взявся ящик, який ми знайшли на березі. Коли хтось зазнав аварії, була й аварія. І хоч би ким був невідомий бідолаха, йому дуже пощастило, що Пенкроф надумав збудувати судно і саме сьогодні випробувати його, – ще один день, і пляшка могла б розбитися об скелі.

– Справді, – сказав Герберт, – це щастя, що «Бонавентур» пропливав тут саме тоді, як пляшка ще трималась на поверхні!

– А вам це не здається дивним? – запитав інженер Пенкрофа.

– Мені здається, це не більше, ніж щасливий випадок, – відповів моряк. – А що ви побачили в цьому надзвичайного, пане Сайресе? Так чи інак, а пляшка мусила кудись пливти, то чому б їй пливти деінде, а не сюди?

– Може, й ваша правда, Пенкрофе, – мовив інженер, – проте…

– Але ж ніщо не вказує, – втрутився Герберт, – що пляшка давно плаває в морі?

– Ніщо, – відповів Гедеон Спілет. – Навіть більше: записку написано ніби зовсім недавно. А як ви, Сайресе, гадаєте?

– Важко сказати, – відповів Сайрес Сміт, – проте ми неодмінно все з’ясуємо.

Під час розмови Пенкроф не сидів склавши руки. Він повернув на другий галс, і «Бонавентур» на всіх вітрилах помчав до мису Кіготь. Кожен думав про бідолаху з острова Табор, що кликав їх на допомогу. Чи встигнуть вони врятувати цю людину?

У житті колоністів сталася значна подія. Свого часу вони й самі потрапили в біду, та все ж їм, зрештою, якоюсь мірою щастило; тепер вони побоювалися, що того бідолаху спостигло ще більше лихо, і вважали за свій обов’язок поквапитись йому на допомогу.

«Бонавентур» обігнув мис Кіготь і о четвертій пополудні кинув якір у гирлі річки Вдячності.

Того ж вечора колоністи ретельно обміркували план майбутньої експедиції. Очевидно, в подорож повинні були вирушити Пенкроф і Герберт – вони обидва вміли керувати ботом.

Відпливши наступного дня, 11 жовтня, вони могли добутися до острова Табор тринадцятого вдень, бо, щоб пройти сто п’ятдесят миль при ходовому вітрі, потрібно щонайбільше дві доби. День вони побудуть на острові, ще три-чотири дні треба на зворотний шлях, отож 17 жовтня вони мають повернутися на острів Лінкольна. Стояла тепла ясна погода, показники барометра не стрибали, а плавно піднімалися вгору,