Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський - Мігель де Сервантес Сааведра

Попри умовляння Санчо Панси, він пришпорив коня, голосно викрикуючи:

— Ані руш, мерзенні боягузи! Вам протистоїть лише один лицар!

У цю мить повіяв легенький вітерець, і помітивши, що великі крила починають кружляти, Дон Кіхот гукнув:

— Махайте, махайте руками, це вам не допоможе!

З образом коханої Дульсінеї в серці він, прикрившись щитом і пустивши Росінанта чвалом, рішуче устромив списа у крило найближчого млина. Водночас особливо шквальний порив вітру настільки сильно — аж піка розлетілася вщент — повернув крило, що підхоплені ним вершник і кінь, ледь не зробивши повний оберт, важко гепнулися додолу. Стурбований Санчо Панса, завзято підганяючи віслюка, негайно кинувся на поміч. Опинившись біля непорушного хазяїна, він переконався, що справи кепські.

— Ох, ти ж Боже мій! — бідкався Санчо. — Чи не казав я вашій милості, щоб ви були обережнішим, що це просто вітряки і сплутати їх міг, хіба, тільки той, у кого самого вони в голові?

— Помовчи, Санчо, — кволо промовив Дон Кіхот. — Нічого у світі немає мінливішого за воєнні обставини. Тим більше, я впевнений, що це мудрий Фрестон, який викрав мої книги, перетворив велетнів на млини, аби позбавити мене слави перемоги над ними. Ось яку ненависть він має. Та при зустрічі віч-на-віч усі його безтямні хитрощі виявляться марними проти сили мого меча.

— Це вже як Богові заманеться, — філософськи зауважив Санчо Панса.

Він допоміг хазяїну підвестися і всадовив його на Росінанта, який теж виглядав жалюгідно. Відтак вони вирушили у напрямку містечка Пуерто-Лáпісе, місця вельми людного, де, за словами Дон Кіхота, на них могло очікувати чимало різноманітних пригод. Щоправда, ідальго тривожила відсутність списа. Повідомивши про це своєму зброєносцю, він сказав:

— Пам’ятається, я читав, що іспанський лицар Дієго Пéрес де Вáргас, втративши в бою меч, вирвав із землі стовбур молодого дуба й перебив незліченну кількість маврів. Це я до того, що збираюся наслідувати його приклад, і навіть із палицею, сподіваюсь, вчиню стільки подвигів, що ти дякуватимеш долі за те, що удостоївся честі бути свідком цих неймовірних подій.

— Усе в руках Господніх, — осяяв себе знаменням Санчо. — Я вірю всьому сказаному вашою милістю; однак трохи випряміться, а то ви з’їздите набік. Мабуть, добряче забилися, падаючи.

— Твоя правда, — визнав Дон Кіхот. — І якщо я не стогну від болю, то тільки тому, що слабкість не личить мандрівним лицарям.

— Ну, тоді й заперечити нíчого, — почулося у відповідь. — А я от, Бог свідок, у подібній ситуації почну стогнати від найменшої болячки, якщо, звісно, дане правило не поширюється і на зброєносців мандрівних лицарів.

Усміхнувшись, кабальєро заспокоїв свого супутника, дозволивши йому стогнати скільки завгодно та коли завгодно, бо в лицарському статуті нічого з цього приводу не пояснюється.

Трохи пізніше Санчо нагадав, що не зайво б перекусити. Оскільки Дон Кіхот був неголодним, він сам зручно вмостився на віслюкові, віддавши належне харчам і раз у раз смачно прикладаючись до бурдюка з вином. Поступово з його голови вивітрилися геть усі обіцянки хазяїна, а пошуки пригод уже здавалися радше відпочинком, аніж небезпечною справою.

Заночували вони в гайку, під деревами, від одного з яких Дон Кіхот виламав суху гілляку, що могла би правити за спис, і прилаштував до неї залізний наконечник. Уночі він ні на мить не зімкнув повік, думаючи про свою даму, як і належало справжньому лицарю. Інакше повів себе Санчо Панса, який, сп’янівши, проспав мертвим сном до самісінького ранку. Якби Дон Кіхот не розбудив його, він би ще не скоро прокинувся, хоча сонячні промені давно світили йому просто в обличчя, а безліч птахів вітали веселим співом початок нового дня. Врешті Санчо продер очі й передусім потягнувся до бурдюка, прикро констатувавши, що той відучора значно схуд. Це стало для чолов’яги неприємною новиною, адже навряд чи найближчим часом випала б нагода його поповнити. Обійшовшись без сніданку, мандрівники продовжили путь і десь о третій годині після полудня суттєво наблизилися до Пуерто-Лапісе.

— Тут, брате Санчо, — урочисто мовив Дон Кіхот, — ми зможемо, як то кажуть, з головою зануритися в пригоди. Але про всяк випадок попереджаю, хоч би яка серйозна небезпека мені загрожувала, ти не повинен хапатися за меч, щоб захистити свого хазяїна. Хіба тільки побачиш, що на мене нападають не лицарі, а покидь; тоді можеш допомогти, бо це не буде суперечити лицарському кодексу.

— Не хвилюйтеся, сеньйоре, — відповів Санчо, — зроблю все, як ви наказуєте. До того ж людина я мирна, у бійки встрявати не люблю. Проте коли щось стосуватиметься безпосередньо мене, то я не зважатиму ні на які умовності, оскільки і божі, й людські закони нікому не забороняють захищатися.

— Повторюю, — терпляче роз’яснив Дон Кіхот, — тобі доведеться стримувати свій природний запал лише якщо на мене нападатимуть лицарі.

— Не сумнівайтеся, — щиро запевнив Санчо, — стримаю обов’язково.

На цьому й порішили. Між тим удалині показалися два монахи ордену святого Бенедикта верхи на мулах. Позаду йшли двоє їхніх слуг-погоничів, яких поступово наздоганяла карета в супроводі чотирьох або п’яти вершників. Як виявилося пізніше, у ній сеньйора з Біскайського краю їхала в Севілью до свого чоловіка, котрий збирався вирушити до Нової Індії,[23] де йому пропонували вельми почесну посаду. А монахи, хоча й рухалися у тому ж напрямку, її не супроводжували. Углядівши процесію, Дон Кіхот пожвавішав:

— Оті чорні фігури мають бути — і, звісно, вони ними є — чарівниками, що викрали якусь принцесу й везуть її в кареті. Отже, мені потрібно за будь-яку ціну перешкодити їхньому підступному планові.

— Коли б не трапилося ще гірше, аніж з вітряками, — нервово завовтузився в сідлі Санчо. — Далебі, сеньйоре, ті двоє — монахи-бенедиктинці, а в кареті, швидше за все, якісь подорожні. Послухайте мене, ваша милосте, отямтеся, бо знову вас лихий поплутає.

— Я тобі вже говорив, Санчо, — зверхньо посміхнувсь Дон Кіхот, — що ти мало тямиш у сутності пригод. Усе, сказане мною, — правда, зараз сам переконаєшся.

Ставши серед шляху і дочекавшись, поки монахи підійдуть, він крикнув:

— Поріддя пекла, негайно звільніть благородних принцес, яких ви насильно утримуєте в цій кареті! Інакше готуйтеся прийняти швидку смерть як справедливу кару за ваші злодіяння!

Ті, налякані виглядом Дон Кіхота і його словами, спинилися, забелькотівши:

— Сеньйоре кабальєро, ми не поріддя пекла, а монахи-бенедиктинці, їдемо своєю дорогою і нічого не відаємо стосовно благородних принцес у кареті.

— Показна легкодухість не введе мене в оману, знаю я вашого брата! — знову прогримів голос ідальго.

Не