Про відважного Барвінка та коника Дзвоника - Богдан Йосипович Чалий

Наїжачений Захрюка Дуже важко дише. Хлопчик Дзвоника пришпорив: — Ну, давай скоріше! Щоб коню піддати духу, Ляснув у долоні. Коник стриб — і опинився Зверху на вагоні. Поїзд мчиться, наче птиця, Буферами грюка. А за ним по шпалах чеше Змилений Захрюка. Наш герой кричить з вагона; — Спробуй наздогнати! Не потрапиш ти, Захрюко, На город до Гната!
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Коли сонце вже йшло на спочинок Із вагона зіскочив Барвінок, Помахав машиністу рукою.

Поїзд свиснув і зник за горою. І поїхав Барвінок по полю, По широкому полю-роздоллю. Зупинився під дубом крислатим; — Будем, Дзвонику, тут ночувати! Розсідлав він коня бойового. Жупанину накинув на нього. Потім вивів його до криниці. Дав йому оберемок травиці. Сам же звив коло дуба кубельце І поклав під голівку сідельце. Ніч стояла така погожа… Недалеко десь пахла рожа. Кожна зірка — немов жарина, Їх лічити почав хлопчина. Рахував, рахував повільно. Спати… Спати хотілося сильно. Із-за лісу, з-за темного гаю Сіроманець вночі вибігає. А куди ж то біжить вовчисько? Чує, коником пахне близько. Ось він тихо підліз до дуба, Точить-гострить об кремінь зуба. Бачить; коник стоїть на припоні — Їсть із шаньки, а очі —сонні. Вовк стрибнув, щоб коня схопити, — Б’ють по носі його копита!

Вовк упертий заходить збоку. «Ну ж і трапився кінь, нівроку! Вчора з’їв рисака гнідого. Угамую й тебе, худого!» А конячка як дасть по лобі — Вовк від болю аж гаркнув: «Пробі!» Наїжачилась вовча шуба. Кінь рвонувся і… вирвав дуба! Вирвав, наче тонку билину. Дуб вовчиську упав на спину. Від страшного того удару Шерсть злетіла під саму хмару. Вовк розпався на сім частинок… Тут прокинувся наш Барвінок. Кулачками протер очиці. Вже у гаї щебечуть птиці. Кінь дрімає собі спокійно. Дуб стоїть на землі надійно… *** — Годі спати, у нас діла є! — Знов Барвінок коня сідлає. Сходить сонце, росою вмите. Дзвонить колосом стигле жито. Як багато на світі дива! Рідна земле, яка ти красива! Гей, Барвінку, пильніше дивися — Три дороги в степу розійшлися. Зупинився козак у тривозі: — По якій же їхать дорозі? У хлопчини одна турбота; Відшукати маєток Осота І той скарб дорогий дістати. Що його стережуть супостати. Ось біжить моріжком Перепілка, А за нею ще й діточок кілька. Наш Барвінок гукає: — Пташко! Покажи мені шлях, як неважко. Що веде до царя Осота. Позмагатися з ним охота! Перепілка сховалася в житі. — Ні, — промовила, — спершу скажи ти: Чи руйнуєш пташині гніздечка? Чи збираєш пташині яєчка? Аж обурився хлопчик: — Та що ти! Не роблю я такої підлоти. Пташок корисних кривдити шкода. Ними ж красна уся природа. Перепілка тоді говорить: — їдь праворуч, за сині гори. Там в яру, край старого дота, Ти побачиш палац Осота. Зняв Барвінок свою перчину. — Зараз, — мовив, — туди полину. Будь, сестрице моя, здорова. Дуже в тебе ласкава мова. Хай ростуть твої дітки великі, Хай же їх обминають шуліки! Знову їде Барвінок по полю, По широкому полю-роздоллю. Вітер віє, та пісню співає, Та бадьорі думки навіває. Що так швидко