Останній із небесних піратів - Пол Стюарт

Несподівано біля Рука опинилася Вемеру.

— Ве-веґ. Віїла-луґґ. — «Він смертельно поранений стрілою в спину». — Блукай-бурмилиха похнюпила голову. — «Він воліє померти разом зі своїм небесним кораблем».

Вони стояли пліч-о-пліч і, захищаючи долонями очі від сонця, мов дашком, дивились, як великий небесний корабель плине геть.

— Він же був такий хоробрий, — тремтливим голосом промовив Рук. — Такий самовідданий…

І враз «Небесний гарцівник» перестав летіти. Літай-камінь розкришився зовсім, і небесний корабель почав падати — мов камінь з неба. Усе вниз і вниз, усе швидше й швидше падав він, а тоді вмить щез на долині за Світокраєм. Рук охнув. Сльози накотилися йому на очі.

— Ой, капітане Живчику! — прошепотів він. Вемеру поплескала його по плечу і лагідно обняла.

— Ве-ве, — сказала вона. — «Вемеру щиро сумує».

Рук схлипнув і втер сльози рукавом. Капітана Живчика не стало. Навіки…

Він обернувся до Кулькапа, Віїґа та Моллін, що стояли, чекаючи.

— Ходімо, — сказав він. — Вчені-бібліотекарі привітають, прихистять нас у підземних тунелях. Я знаю шлях.

Востаннє подивився на Світокрай, якусь мить мовчки постояв і вже хотів відвернутися, коли краєчком ока щось там примітив. Щось таке велике… Махає дужими крильми… Примружившись, задивився в імлаву далечінь. То був птах. Маєстатичний чорно-білий птах із великими крильми й довгим широким хвостом.

— Що воно там таке? — тихо спитав Рук.

— Та це ж помагай, — сказав Кулькап. — Я певен: це й справді птах помагай!

— Який же він розкішний! — мовив Рук. — Але стривайте… Що там він несе в пазурах? Гляньте-но!

І показав на невеличкий оберемочок, що його міцно тримав у своїх кривих кігтях гігантський птах.

— Авжеж! — ахнув Кулькап. — Так воно й мало бути! Як я відразу не здогадався! — Професор радісно засміявся і заплескав у долоні. — Це ж бо той самий помагай, поруч із яким був опинився Живчик ще хлоп’ям, коли птах вилуплювався з кокона. Той самий, що відтоді все за Живчиком наглядав!

Рук дивився вдалину широко розплющеними очима.

— Хотів би я знати, куди ж він його несе…

Кулькап тільки похитав головою.

— Цього не скажу, юний бібліотекарю, бо й сам не знаю.

А тим часом птах помагай зі своєю дорогоцінною ношею, що погойдувалася під його великим тілом, розвернувся в небі й подався до Темнолісу. Раптом Рукові пригадалася Живчикова розповідь про його пошуки, про його нескінченні й марні намагання повернутися до своєї залоги, що на нього чекала.

— Є тільки одне місце, куди цей птах може його нести, — мовив він із просвітлілим серцем. — Верхоріччя!

Знову той самий, давній кошмар! Валували білогриві вовки, блискотіли їхні очі, так близько були їхні вишкірені ікла, наїжачена шерсть… Батько кричав, мати лементувала. А він тікав… тікав… Мав утекти від вовків… Вислизнути з рук людоловів.

Та ось він опинився один-однісінький у темному, грізному лісі, загубився, заблукав. Із сутінків блимали на нього чиїсь очі. Гарчання, рохкання, кровожерні крики лунали у пітьмі. Й раптом йому вчулося щось іще. Те щось було близько — і дедалі насувалося, насувалося.

Він підвів очі вгору. Якась величезна істота бовваніла, сунучи на нього. Але стривай-но! Може, не треба зараз прокидатись, як робив він щоразу досі?

Однак же цим разом усе було не так. Тамта істота невблаганно наближалася. Він чув її важку ходу… Аж ось гарячий, вологий віддих сягнув його обличчя. Гучно хлипаючи, знаючи, що йому не втекти, малий хлопчик простяг руку в темряву, в невідомість.

Пальці торкнулися густої, теплої вовни. Серце товклося у грудях як навіжене, ноги підтиналися від немочі. Істота тихо, заколисливо завуркотіла йому на вухо, а дужі лапи, чи руки, підняли його з землі, обняли: о, що то були за обійми — широченні й водночас такі лагідні!

Моховитий дух. Ті лапи чи руки тепло, ніжно його кутають. Колишуть. Затуляють від усього лихого. Рук іще ніколи не почувався у такій безпеці, не знав такого затишку.

— Руку! Ти не спиш?

Він розплющив очі. Знайомий голос! Окинув поглядом невелику, затишну кімнату. Прикрашена візерунком лампа на бюрку досі горіла, заливаючи всі куточки покою лагідним жовтавим світлом і яскраво осяваючи його трактатного журнала, що лежав розгорнутий під нею. А біля його ліжка сиділа Варіс Лодд.

— Я почула про твої геройські подвиги від Професора Темрявознавства, як тільки прибула з Вільних галявин, — сказала вона. — Все Нижнє місто гомонить про це. — Вона помовчала. — Але що з тобою? У тебе такий вигляд, наче ти уздрів привида.

— Не привида, — відповів Рук. — А сон. Я бачив сон. Кошмар, що стільки разів уже мені снився, хоча цей раз… Варіс! Коли ти врятувала мене, мале дитя, чи не пригадуєш, де саме ти мене знайшла?

— Знайшла тебе? — перепитала Варіс.

— У Темнолісі, — підказав він. — Що там сталося? Ти ж так до пуття й не розповіла.

— А ти хочеш сказати, буцім не знаєш? — здивувалася Варіс. — Я й не здогадувалась. Вважала, тобі розповіли. Ну, твоїх батьків похапали людолови. А ти втік. Земля й Небо тільки знають, як. А тоді… Ой, Руку, це було мов чудо! Я знайшла тебе, здоровенького й пухкенького нівроку, — ти спав собі, закутаний, підтиканий, у сплетеному з трави гнізді.

— У гнізді? — витріщився на неї Рук.

— А то ж де, — кивнула головою Варіс. — У покинутому блукай-бурмилячому лігві, хоча ума не доберу, як ти туди потрапив.

Рук затремтів, бо враз наринули спомини: обійми величезних рук, теплий віддих, густа вовна, розмірене гупання серця, яке билося поруч із його власним. Захищений, доглянутий, у безпеці, в неосяжних нетрях нескінченного Темнолісу.

— Я вже знаю, як я туди потрапив, — усміхнувся Рук. — Уже знаю!