Останній із небесних піратів - Пол Стюарт
— Фініус Флабтрікс, — пошепки прочитав Рук. — Звучить, як ім’я вченого.
Двері мали оглядове вічко з накривкою, а також важкі засуви угорі та внизу. Рук відхилив накривку і швидко заглянув у прозурку. У густій смоляній чорняві нічого не було видно, тільки сморід іще дужче шибнув у ніздрі. Обережно відсунув верхній засув, відтак нижній. Повільно відчинив важкі двері й зазирнув досередини.
Ні стін, ні ланцюгів, ні ґрат — такої камери Рук іще зроду не видів. Вузький сходовий марш вів од дверей зразу до полу, бо вся камера, власне, й складалася з самого тільки полу, що виставав зі стіни, нависаючи над глибочезним колодязем внутрішнього «дворика», — і піл той не мав жодних билець. Окрім дверей, що, бувши замкнені, утворювали гладеньку, неподільну частину стіни, яка йшла вгору не простопадно у дослівному розумінні, а трохи нависаючи над в’язнями, тут лишався ще один «вихід» — ступити за край полу і полетіти крізь сморід униз, на певну загибель на дні колодязя. Вдивляючись у той колодязь, Рук розгледів ще й інші поли — їх тут було без ліку, і до кожного вели осібні східці від осібних дверей.
Приголомшений хлопець кинув оком на того, хто лежав перед ним у куточку полу. Скарлючившись у позі зародка, обхопивши кістлявими руками ще кістлявіші ноги, на смердючому солом’янику завмер чоловік: одежа подерта на ґноття, нерівне, хрипке дихання. Довгий скудовчений чуб нависав горопасі на обличчя. Подекуди волосся повилазило жмутками, і на тому місці світили коростяні латки. Густа, брудна борода, шкіра, покрита лепом та червоними виразками, з яких слезила сукровиця: в’язень весь час люто чухмарився своїми брудними поламаними нігтями, аби хоч трохи вгамувати нестерпну сверблячку від коростяних кліщів, що заривалися під шкіру відкладати яйця.
— Фініус? Фініус Флабтрікс! — тихо покликав Рук, підходячи ближче до в’язня. — Професор Фініус Флабтрікс?
Дихання у неборака почастішало. Закліпали повіки й очі на мить розплющилися, та хоч ті очі й дивилися в бік Рука, він переконався: бачити вони його не бачать. Відтак очі заплющилися знов.
— Не моя провина! — затинаючись, хрипким голосом промурмотів професор. — Не моя провина. Не моя провина.
— Не бійтесь — я не скривджу вас! — прошепотів Рук, ледь стримуючи сльози.
Але професор, весь поглинений власними муками, не вважав на приходька. Рук відвернувся й обережно побрався східцями вгору, потім зачинив за собою двері камери. Дорога була кожна хвилина. «Небесний гарцівник» не міг вічно поглинати всю увагу Сторожів Ночі. Треба негайно розшукати Кулькапа і визволити з цього жахливого місця!
Він заквапився вниз іншим переходом і побачив шерег в’язничних дверей, вбудованих у внутрішню стіну. Швидко, присвічуючи небесними кристалами, він одне по одному читав імена, видряпані на дверях: ТЬОХ-ТЬОХ ПЕРЕГОН… ЕЛДРИК ПИЙ… ДОЩОВИЙ СОКІЛ ПІ… СИЛЬ-ВІКС АРМЕНІУС… ҐРОЛ… Якщо імена бодай про щось промовляли, то в’язнів постачали з усіх суспільних верств Світокраю. Купці та вчені. Живолупи, гобліни та тролі. Колишній небесний пірат.
Повз деякі двері Рук пробігав, лише мимохідь прочитав-шина них ім’я, а біля інших зупинявся, щоб зазирнути у спостережне вічко. Та, зазирнувши, одразу ж і каявся. Страшно було дивитися на отих усіх жалюгідних істот. Нещасні жертви щось лепетали, тіпалися в корчах; декотрі дійшли до справжнього божевілля. Хто прокволом похитувався вперед-назад, хто марив, виголошуючи загонисті промови, хто сновигав туди-сюди по своєму полу, щось тихо буркочучи собі під ніс. Але найгірший стан був у тих, хто стратив усяку надію: ці просто лежали на полу, чекаючи, коли загостить до них костомаха і вхопить у свої обійми.
Рук увесь аж кипів. «Щоб ви були прокляті, Сторожі Ночі! — снував він гіркі думки. — Яка страшна ганьба — оці ваші темниці! Вони — люта образа, кинута кожнісінькій істоті Світокраю, ба навіть самому життю! Якщо колись мене іноді й опадали сумніви, чи справедлива війна між Бібліотекарськими Лицарями та Сторожами Ночі, то тепер я звільнився від них остаточно. Ось доказ! — сказав він собі подумки. — Ця війна — справжня битва між добром і злом!»
— Добре сказано, — почувся неподалік чийсь голос. Рук аж підскочив з несподіванки.
— Хто там? — прошепотів він.
— Я тут, — відповів голос.
Рук підійшов до дверей камери, приглянувся. На важкому темному дереві було нашкрябано: РИБОЖИР.
— Відчини двері! — попросив голос. — Тільки рвучко. Добряче попхни! Ну ж бо!
Рук відсунув обидва засуви і чимдуж штовхнув двері. Вони об щось ударились, почувся приглушений зойк. Серце завмерло Рукові в грудях. Що за притичина? Що він накоїв? Він просунув голову в дверний отвір і ще встиг побачити, як зелена луската істота покотилася по східцях і впала вниз — у розверсту пустку глибочезного тюремного «колодязя».
— Ні! — закричав Рук, і його відчайдушний крик закружляв відлунками у просмерділому повітрі. — Я не хотів! Я…
Зненацька в голові йому озвався голос: «Дякую, дякую тобі, друже, що визволив мене, бо мені самому бракувало мужності стрибнути…» Голос умовк.
Рук затремтів. Скільки ж довелося тому бідоласі чекати на східцях, поки хтось прийде і покладе край його мукам? Від безсилої люті він прибив двері, аж загуло в башті.
— Ой! — пролунав у сутінках чийсь голос, десь ліворуч від Рука. — Ох, бідна моя головонько! Я ж бо ще собі казав: на кий біс тобі здалося видудлювати до решти весь лісовий грог! Це ти там, Слебе?
Рук добув свого кинджала і мовчки пішов на голос. І швидко знайшов того, кого шукав: там, у куточку майданчика, сидів, скулившись і обхопивши голову руками, сонний плескатоголовий гоблін у чорному вбранні Сторожа Ночі, а біля нього валялися арбалет і порожній глек.
Умить Рук схопив арбалета, відкинув ногою глека і приставив кинджала гоблінові до горлянки.
— Т-т-ти не Слеб! — пробелькотів плескатоголовець. Рук побачив баньки вибалушених на нього очей на переляканій гобліновій тварі. — Х-хто ти?
— Байдуже, хто я, — пошепки відказав Рук, ступивши крок назад і націливши арбалета на темнолесниківську емблему в гобліна на грудях. —
