Останній із небесних піратів - Пол Стюарт
А коли небесний корабель пропливав мимо Орбікса Ксаксіса, Найвищий Сторож Ночі підніс до очей свого потужного і дуже тонко наладнаного арбалета. Він прицілився в кермовий механізм небесного корабля і вистрелив.
Тим часом Рук, лишившись сам-один на містку, відв’язав «Грозового шершня» і скочив у сідло. Тоді, випроставшись у стременах, смикнув мотузку двох вітрил праворуч і знявся в повітря — але за мить швартівна мотузка різко сіпнула його назад.
— Ай! — скрикнув він, мало не давши сторчака з сідла.
«Грозовий шершень» чомусь не злітав з містка в небо, а тільки підстрибував на місці, чисто тобі повітряний змій. Рук глянув — і побачив плоди свого недбальства. Поспішаючи, він не скрутив швартівної мотузки, як годилося б, не приторочив, куди слід, а лишив вільно теліпатись. От вона й зашморгнулась за виступ балюстради.
Тремтливими руками літун ухопився за мотузку. Він і тряс нею, і сіпав з усієї сили, та все дарма: мотузка зашморгнулася міцно і не хотіла розв’язуватися. Що тут удієш? Треба знову висадитися на місток, злізти з небесного човна і відв’язати.
— Стій!
Різка команда розтяла повітря, мов ніж. Рукове серце забуло зробити удар. Він ще раз відчайдушно смикнув за мотузку. Вона ніби й піддалася, посунулась на палець, але завдяки цьому тільки ще міцніше затяглася. А з дверей у кінці містка з’явилася постать із арбалетом у руці. Сторож Ночі звів зброю на рівень очей.
— Стій, а то вистрелю!
Рук витріщився на сухорлявого хлопця в чорному однострої. Хоча Рук ще ніколи не бачив його так коротко постриженим, майже поголеним, але не впізнати цього Сторожа з арбалетом було годі.
— Ксант! — видихнув Бібліотекарський Лицар. Ксант опустив арбалета.
— Рук? Рук Човновод? — Темні Ксантові очі звузилися. — Невже ти?
Рук підняв захисні окуляри на чоло. Їхні очі зустрілися.
А ззаду за Ксантом уже лунало гупання важких черевиків, усе ближче й ближче. Рукове серце шалено калатало в грудях Ксант ступив крок уперед.
— Благаю, Ксанте, — тихо мовив Рук. — Заради дружби…
Черевики тупотіли чимраз гучніше. От-от рій Сторожів Ночі вискочить, натрапить на них.
Ксант знову звів арбалета, націлився. Рук заплющив очі.
Пристрій клацнув, забриніла тятива і засвистіла стріла, линучи до «Грозового шершня». Рук похолов. За мить із тихим ч-ш-ш! стріла розтяла швартівну мотузку, і «Грозовий шершень», мов камінь, пущений із пращі, рвонувся вперед.
Рук умить оговтався і став керувати небесним човном: спрямував його вгору й геть від вежі, у крутняву імли. Сіпнув мотузку двох вітрил ліворуч і відчув, як «Грозовий шершень» під ним набирає швидкість. Відлетівши на безпечну відстань, озирнувся і побачив Ксанта, його лиса голова блищала під промінням яскравого ранкового сонця посеред великого гурту Сторожів Ночі.
Невже Ксант умисне перебив стрілою швартівну мотузку, щоб відпустити його, Рука? Всією душею хотілося в це повірити.
— Дякую тобі! — прошепотів юний Бібліотекарський Лицар.
Вежа ночі зосталася позаду, а попереду, вгорі, він уздрів «Небесного гарцівника». Але щось там було негаразд. Корабель не чекав на нього. Натомість, важко нахилившись, набирав швидкість. Він уже пролітав понад Нижнім містом, тримаючи курс на бон-доки.
Якщо він не змінить курсу, то незабаром пролетить над самим Світокраєм, що стримить над безоднею, і загубиться у Відкритому небі!
Розділ двадцятий
Повернення
Розгорнувши й спіднє вітрило, Рук звівся у стременах і щодуху помчав уперед. Борючись із поривами вітру, щоб наздогнати «Небесного гарцівника», він переконувався, що становище стає відчайдушне. Певне, літай-камінь розпадався, бо все більші його шматки випадали з клітки. Помітна була й відсутність гир: без них небесний корабель виглядав некерованим, відданим на поталу поривчастому вітрові, що шарпав ним, як хотів.
Коли «Небесний гарцівник» на всіх вітрилах пролітав понад бон-доком, Рук побачив: блукай-бурмила почали залишати корабель. Закріпивши на плечах штучні крила, вони стрибали з балюстради: сіп за мотузку — і крила розкрилися, плавко понесли пасажира до землі. Перша стрибнула стара Моллін: не було вже літай-каменя, щоб його доглядати. За нею стрибнула Верало, блукай-бурмилиха, якій Рук урятував життя на Ливарній галявині, а тоді Вемеру, його приятелька. Останній стрибав Віїґ. Коли цей блукай-бурмило плигнув з чардака, Рук помітив щось наче оберемок лахміття в його лапах. Він ахнув.
То був ніякий не оберемок, а Кулькап, якого блукай-бурмило тримав у лапах обережно, мов мале дитя у сповитку. Так вони удвох і полетіли плавко вниз, до бон-доку. Поступово згортаючи горішнє вітрило, Рук спрямував «Грозового шершня» на такий курс, щоб їх перестріти. Але тут накотилася хмара, й хлопець стратив подаленілого «Небесного гарцівника» з очей.
— Ох, коли б вони всі приземлилися живі-здорові! — пробуркотів Рук, наблизившись до заболочених берегів бон-доку і плигаючи вниз.
Він посадив «Грозового шершня» біля однієї з великих труб скидання надлишкових вод, кудою вони всі могли потрапити до лабіринту каналізаційних тунелів. Блукай-бурмила стояли, збившись у щільний гурт.
— А де капітан? — крикнув Рук, прив’язуючи «Грозового шершня» й підбігаючи до них. Кулькап показав на небокрай, де знову розвиднялося. Рук глянув туди, куди вказував кістлявий професорів палець.
Високо в небі, й вже далеко за Світокраєм, ще й досі летів «Небесний гарцівник», але триматися в повітрі йому зосталося зовсім недовго. Без гир, які б його врівноважували, корабель небесних піратів уже лежав на боці, ще летячи і здригаючись усім корпусом. Теліпалися непотрібні вже вірьовки гир, вітрила лопотіли під дедалі дужчим вітром. Рук підніс до очей свій далекогляд і зфокусував його на штурвалі.
— Я бачу його! — вигукнув він уривистим від хвилювання голосом. — Але чому
