Таємничий острів - Жюль Верн
Колоністи стали полювати і на морських черепах, що виповзали на мис Щелепи. Тут піщаний берег був увесь у горбках через безліч круглих великих яєць із твердою білою шкаралупою, білок яких не згортається, як білок пташиних яєць. Під дією сонячного тепла з них вилуплювалися крихітні черепахи. А яєць тих було стільки, що й не злічити, адже одна черепаха може знести протягом року до двохсот п’ятдесяти яєць.
– Справжнє яєчне поле, – казав Гедеон Спілет. – Тільки ставай та збирай урожай.
Але колоністи не лише збирали яйця, а й полювали на самих черепах, і після кожного полювання в Гранітному Палаці з’являлася дюжина цих плазунів, м’ясо яких важко переоцінити. А за черепашачу юшку, приправлену запашними травами й овочами із родини хрестоцвітих, колоністи завжди винагороджували заслуженою похвалою видатного кухаря Наба.
Треба ще згадати про одну щасливу обставину, завдяки якій пощастило збільшити припаси їжі на зиму. В річку Вдячності запливли косяки лососів і піднялися на кілька миль угору проти течії. То був саме той час, коли самки в пошуках зручних для нересту місць випереджають самців, з шумом ринувши в прісноводні річки. Отож тисячі рибин завдовжки до двох з половиною футів бурхливо попливли річкою, і щоб наловити безліч цієї риби, досить було поставити кілька лозових гаток. Виловивши кілька сотень рибин, їх засолили і про запас заховали на зиму, бо коли ріки вкриються кригою, будь-яка риболовля стане неможливою.
На той час Юпові, що виявився дуже кмітливим, надали звання камердинера. Його вирядили в куртку, короткі штани з білого полотна і фартух із кишенями, які йому вельми сподобалися, – він раз у раз засовував туди лапи і нікому не дозволяв їх перевіряти. Наб на диво вишколив спритного орангутанга, і коли вони розмовляли, здавалося, ніби негр і мавпа одне одного розуміють. Юп по-справжньому прихилився до Наба, і Наб відповідав на його почуття взаємністю. Якщо нікому не потрібна була Юпова допомога – не треба було возити дрова або вилазити на високе дерево – орангутанг не виходив із кухні й намагався у всьому наслідувати Наба. А втім, учитель виявляв виняткове терпіння і навіть надзвичайне старання, аби навчити здібного учня, а учень із винятковою сприйнятливістю застосовував знання, перейняті від свого учителя.
Можете уявити, як Юп потішив своїх хазяїнів, коли одного чудового дня несподівано став із серветкою на руці прислуговувати за обіднім столом. Спритний, уважний, він так бездоганно виконував нові обов’язки – міняв тарілки, приносив страви, наливав напої – і все те робив так поважно, що колоністи не могли натішитися, а Пенкрофа пойняло несказанне захоплення.
– Юпе, налий ще супу!
– Юпе, ще порцію агуті!
– Юпе, тарілку!
– Юп! Наш хороший Юп! Молодчина Юп!
Того дня за столом тільки й чулися оті вигуки, а Юп, нітрохи не розгубившись, усе виконував, за всім стежив і тямущо кивнув головою, коли Пенкроф знову пожартував, як колись першого дня:
– Хоч-не-хоч, Юпе, а доведеться подвоїти вам платню!
Нічого й казати, що орангутанг на той час уже зовсім призвичаївся до життя у Гранітному Палаці й часто супроводжував своїх хазяїнів у походах до лісу, жодного разу не виявивши бажання втекти. Побачили б ви, як потішно він виступав, поклавши на плече замість рушниці кийка, якого зробив для нього Пенкроф. А знадобиться часом зірвати з верхівки дерева плід – Юп миттю опиняється на верхівці! Застряне в болоті колесо воза, підважить його разок Юп своїм могутнім плечем – і віз покотився далі!
– Здоровий парубок! – часто захоплювався Пенкроф. – Не доведи, Господи, щоб він мав лиху вдачу, – ми з ним не впоралися б!
Під кінець січня колоністи взялися за велику роботу в центральній частині острова. Неподалік від витоків Червоного струмка, біля підніжжя гори Франкліна, було вирішено влаштувати загін для жуйних тварин, яких недоречно було б селити по сусідству з Гранітним Палацом. Насамперед ішлося про гірських баранів – муфлонів, які мали давати колонії вовну для зимового одягу.
Колоністи щоранку, іноді всі разом, а найчастіше тільки Сайрес Сміт, Герберт і Пенкроф, вирушали до витоків Червоного струмка, ніби здійснюючи розважальну прогулянку, адже всі п’ять миль онагри везли їх дорогою, нещодавно прокладеною під зеленим склепінням дерев і названою «Шлях до Загону».
Там між двома відрогами гори Франкліна вони вибрали досить велику луку, на якій росло по кілька дерев і яку з одного боку захищав один із гірських відрогів. Гірська річечка, протікаючи схилами навскоси відрогів, упадала в Червоний струмок. На луці густі соковиті трави хвилювалися від подиху вітерцю, що вільно гуляв між розкиданими там і сям деревами. Отож треба було оточити луку таким частоколом, через який не могли б перескочити й найспритніші тварини, і підвести огорожу з двох боків до відрогів гірського пасма. В загоні могла жити не тільки сотня голів гірських баранів або диких кіз, а й молодняк, що згодом мав з’явитися на світ.
Після того як інженер намітив межі загону, колоністи взялися рубати дерева для спорудження частоколу; але, коли прокладали дорогу, чимало дерев було вже повалено, отож їх перевезли на луку і наробили з них сотні кілків, які міцно позабивали у землю.
У передній частині частоколу змайстрували досить широкі двостулкові ворота, збиті з товстих дощок і брусів, що повинні були укріпити ворота.
Будівництво загону тривало не менш як три тижні, бо крім частоколу колоністи під керівництвом Сайреса Сміта збили ще й кілька просторих дощаних сараїв, де у негоду худоба могла б знайти прихисток. До того ж усі будівлі мусили бути дуже міцні, адже гірські барани – муфлони – сильні тварини, і колоністи побоювалися, що, опинившись у неволі, вони перший час шаленітимуть від розпуки.
Загострені зверху та задля міцності обвуглені великі кілки скріпили поперечними брусами, а потім через деякі проміжки ще й укріпили підпірками.
Збудувавши загін, колоністи почали готуватися до облави на жуйних тварин, що паслися на гірських луках біля підніжжя гори Франкліна.
