Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт

Живчик ударив ще раз. Цього разу шплінт заклинило. Він спробував ще раз. Марно. Залізяка навіть не ворухнулася.

— Ну ж бо, зрушуйся, побий тебе Небо! — заревів Живчик, скаженіючи від свідомості свого безсилля. — Зрушуйся!

— Живчику! — почувся знайомий голос. — Як це розуміти?

Живчик звів очі. До нього через майдан гнався Професор Темрявознавства.

— Будь ласка, Професоре! — прохарчав Живчик, знову і знову б’ючи каменем по шплінту. — Не час для пояснень.

— Живчику! Ні! — закричав Професор. Підібравши мантію, він видерся на цоколь і схопив Живчика за руку. — Зцапів абощо? Який тебе ґедзь укусив — вас усіх, — що ви так кидаєтесь на Якірний ланцюг?

Живчик висмикнув руку.

— Якщо я цього не зроблю, ми пропали, — пояснив він. — Матір Бур уже майже над нами! Вона вибухне опівночі.

— Але ж бо, Живчику, як ти можеш таке казати? — не здавався Професор.

— Я пригадав усе, про що дізнався у відкритому небі, — відповів Живчик. — Те, чого не пам’ятав, коли ви знайшли мене в Каменосаду. Якщо ми хочемо, щоб життя у Світокраї збереглося, конче треба відв’язати Санктафракс! Матір Бур повинна без перешкод дістатися Верхоріччя.

— Ні! — пробуркотів приголомшений Професор. — Ні, — його дихання стало уривчасте. — Я погодився на евакуацію… Я боявся, що руйнація призведе до травм, ба навіть до фатальних наслідків. Але відв’язати Санктафракс! Ні, цього не буде. Я мав би залишитися там, нагорі, укупі з рештою.

— З рештою? — спантеличився Живчик і, зиркнувши догори, побачив біля поручнів цілу шерегу крихітних постатей, задивлених униз. — Тарп? Смілоголов?..

— О, ні, ваші корабляни внизу, але кілька старших учених відмовилися покинути місто, — пояснив Професор. — Професор Мрякощупізму, Професори Вітроловства та Хмароглядства, ба навіть отой вискочень — Професор Психокліматичних Досліджень… Цим професорам Санктафракс вочевидячки дорожчий, ніж мені, — додав він, кидаючись уперед і вдаряючи Живчика всією масою свого тіла.

Живчик саме розгублено спостерігав за вченими, які відмовилися покинути Санктафракс, і не помітив, як на нього ринув Найвищий Академік. Втративши від сильного удару рівновагу, він полетів униз і, падаючи, боляче вдарився головою об край платформи. Безпорадно звівши голову, він побачив угорі Професора Темрявознавства.

Ту ж мить баламкнув дзвін. Грали у важкий мідяний дзвін Ратушної зали, сповіщаючи час.

Бем! — загуло в повітрі.

Професор звів угору радісний погляд.

— Бачте! — закричав він. — Уже північ — і хоч ти тобі що!

Натовп збуджено гомонів і, прикипівши очима до неба, пантрував, як величезні купини хмар усе перли й перли одна на одну. Вони аж ніяк не поділяли Професорового оптимізму.

Бем!

Високо над їхніми головами пульсувала, мов яке чорне серце, величезна хмарна куля. У повітрі затріщало. Засвистів вітер. Матір Бур от-от мала вивільнити, — а вивільнивши, змарнувати — свою життєдайну силу тут, над Санктафраксом, так і не сягнувши Верхоріччя.

Бем!

Біля Живчика уродився розпашілий, засапаний Кулькап. Одна його рука стискала молот.

— Живчику! — зойкнув хлопець. — Що сталося?

Бем!

У небі розкотисто грякнуло. Блискавки, спалахуючи синім і фіолетовим сяйвом били в землю, трощили кругляки у брук і вці, валяли будинки і змушували городян Нижнього міста і Санктафракса тікати в паніці, шукаючи безпечного сховища.

Живчик обхопив руками голову, де всередині кидався болісний пульс.

— Відщібни Якірний ланцюг, Кулькапе, — гукнув він кволим голосом. — Поки годинник не вибив дванадцятої.

Бем!

Кулькап скочив на платформу, де на механізмі якірного блоку лежав Професор Темрявознавства, накривши його всім своїм тілом.

— Геть! — закричав хлопець.

— Тільки через мій труп! — виклично відповів Професор.

Бем!

Кулькап ступив крок уперед і вхопив старого Професора за рукав.

— Ні, ні! — закричав той, випручуючи руку. — Якщо ти думаєш, що я дам згинути знанням, громадженим сторіччями, то… — голос Професорів став верескучий, роздратований. — То ти такий самий шаленець, як і він!

— Кулькапе, не барися! — наглив Живчик, через силу спинаючись на рівні ноги. — Не барися!

Ревіла буря. Двигтіла земля. Здригалося небо.

— Ні, Кулькапе! — благав Професор. — Я… я дам тобі все, чого ти забажаєш! — лементував він. — Назви свою ціну. Ти матимеш власне відділення. Будеш професором. Скажи слово — і це все буде твоє, тільки не відчіпляй Якірного ланцюга.

Бем!

— Ось, — белькотів Професор, зриваючи із себе важенного ланцюга Найвищого Академіка. — Візьми Велику санктафракську печатку. Вона твоя — тільки не знищуй великого міста!

І з цими словами Професор накинув ланцюга хлопцеві на шию. Ту ж мить, Кулькап ухопив Професора за кістлявий зап’ясток і щосили рвонув його на себе. З розпачливим криком Професор Темрявознавства злетів із зубчастого валу і полетів шкереберть із якірної платформи. Важко брязнуло об землю його тіло.

Бем!

Обернувшись, Кулькап замахнувся і що було сили торохнув молотом по шплінту. З рипом і скреготом, зрушився зубчастий вал. Задвигтіли, закрутилися зубці та механізми, не займані сотні років, сіючи довкола іржаві пластівці.

Бем!

Угорі над ним усе нижче й нижче спускалася Матір Бур, дедалі затьмарюючи пітьмою небо. Важке повітря так наелектризувалося, аж у всіх чуби поставали дуба; відгонило сіркою, смолою та смаженим мигдалем. Закружляв величезний вітряний вихор, а за ним — і сам Санктафракс. Потерпаючи за свої життя, люди, скупчені під величезною брилою, кинулися врозтіч.

Зрештою остання ланка величезного ланцюга пройшла крізь шплінт, мов розжарений ніж крізь масло. Санктафракса більше ніщо не утримувало.

Бем!

— Ні! — репетував Професор Темрявознавства, спинаючись на ноги. І, підібравши своє вбрання, що