Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт

Небо вже темніло, коли вони поставили стовбур на платформу, розміщену під таким кутом, як казала Моджін, і щільно обклали низ стовбура гілками з листям. Живчик застебнув свій каптан, затяг ремені заспинних крил. Потім дівчина наполягла, щоб його всього обмастили товстим шаром прохолодної грязюки з берега джерела.

— Він захистить тебе від жару полум’я, — пояснила вона. — І візьми оце, — додала вона, вручаючи йому невеличку пляшечку. — У ній живодайна вода з Верхоріччя. Хоча сподіваюсь, якщо Небо буде ласкаве, тобі не доведеться нею користуватися.

Нарешті Живчика прив’язали до спідньої сторони стовбура. Моджін прикріпила останню петлю.

— Прощавай, капітане Живчику, — прошепотіла вона.

Повернувши голову, він спостерігав, як дівчина злізла на платформу, а тоді сплигнула на землю. Він побачив за собою довгий стовбур, рівний і обтесаний для польоту; на купі листя, прив’язаного до його низу, стояв зі смолоскипом у руках Гайориб, готовий запалити дерево.

— Чекай на мій сигнал, — наказала Моджін. — Спочатку підпалиш оці зелені гілки, де я покажу.

— Стійте! — закричав Кулькап. Хлопець гнав від струмка, весь у багні, яким він нашвидкуруч себе обталапав. — Я не можу дозволити вам полетіти самому, Живчику, — кричав він. — Не можу!

Він зліз на похилий стовбур світляка і міцно вчепився у нього.

— Облиш! Нам ніколи! — роздратовано озвався Живчик.

— Що ж, рушаймо, Живчику! — відповів Кулькап. — Моджін, прив’яжіть мене. Ви ж самі казали, що двоє матимуть більше шансів, аніж один.

— Ти справді йдеш на це задля Санктафракса? — запитав Живчик. — Навіть коли це означатиме смерть?

— Не задля Санктафракса, — відповів Кулькап. — Заради вас, Живчику! — Хлопець усміхнувся. — І ще, може, заради, Кобольда Мудрого.

Живчик повернув голову до Моджін.

— Роби, як він каже, — звелів він.

Нарешті вони були готові. Живчик усміхнувся до вірних членів своєї команди, які стояли під ним на землі.

— Ве-ве, Жи-ве-чик! — голосно загарчав Гук.

— Мої думки полетять з вами, — гукнув Гайориб. Він нахилявся до гілок, на які показувала йому Моджін, і почережно тицяв у них палаючим смолоскипом. З гуготом зайнялося масне листя.

— Я повернуся! — закричав Живчик, пересилюючи рев багаття.

Охоплені вогнем, гілки розпеклися до білого жару, полум’я перекинулося на нижній кінець стовбура. Дерево засичало. Запарувало. Затремтіло… Смикнулось… І…

Луснули линви, які тримали дерево, вогненний стовп відірвався від платформи і шугонув у небо — лишаючи по собі віяло помаранчевих іскор. Невдовзі верхівка дерева щезла в темряві, і тільки палахкотючий низ було ще видно — цятка світла, чимраз дрібніша і тьмавіша, мірою того, як вона даленіла, доконуючи своєї небезпечної подорожі.

— Борони тебе Небо, Живчику! — прошепотіла Моджін.

Коли палахкотюче дерево злинуло вгору, підіймальна сила була така велика, аж Живчикові зайняло дух, і він лиш хапав роззявленим ротом повітря. Ледь повернувши набік обличчя, міцно замруживши очі, він щосили вчепився у мотуззя, яким його прикріплено до стовбура, і молився, аби воно витримало.

Швидкість дедалі зростала. Тиск ставав нестерпним. Шлунок опустився по саме нікуди. Кров відлинула від мозку. Рота немовби роздирали невидимі пальці. Дерево, обтяжене живим вантажем, із неймовірною швидкістю промчало над Темнолісом. Кожен мешканець Темнолісу, побачивши його, міг ошукатися і загадувати бажання, як це роблять, угледівши падучу зірку.

Долаючи нудоту і запамороку, Живчик дивився на освітлені місяцем крони, які линули під ним, нагадуючи шліфоване срібло. Він зціпив зуби. У скронях пульсувало, боліла шия, зі страху мало не вивертало нутрощі.

— Тільки б не зомліти, — похмуро озвався він сам до себе і знову молився, аби витримали мотузки.

Йому пригадалися слова помагай-біди про мужність. Чисті, дзвінкі, ніби великий і мудрий заступник зовсім не покидав

його після всіх пригод, вони лунали Живчикові в голові проказувані пошепки. Це теж минеться, чулися слова. Це теж минеться.

Живчик заплющив очі. Усе минає. Радощі. Біль. Хвилини тріумфу, зітхання розпачу. Ніщо не триває вічно — навіть це…

Живчик примусив себе розплющити очі. Тепер вони летіли майже поземно, немовби в голові вогнистої комети з вигнутим велетенською дугою хвостом. Внизу під ним миготіло нескінченне море дерев. Швидкість. Тиск. Нестерпна спека. Він почув, як обіч нього стогне Кулькап.

Полум’я вже зжерло більшу частину стовбура. Згораючи, деревина вугліла і падала на землю, і що ближче підкрадалося полум’я, то густіше обдавало жаром. Ані Живчик, ані Кулькап уже довго не протрималися б. Обидвом тремтіли руки. Обидвох заливав піт.

— Тільки не спиняйся, — шепотів Живчик. — Лети, лети…

Величезне плавуче дерево досягло найвищої точки траєкторії. Надсадно дихаючи, Живчик уп’яв очі перед себе — і серце йому радісно тенькнуло. Далеко-далеко попереду, яскраво виблискуючи під сріберним місяцем, лежала неозора пустка Багнища. Ще ніколи Живчик так не радів, бачучи цю жахну, вибілену пустку. За мить вони були вже над Багнищем, а далеко попереду їм блимали вогні Санктафракса.

Тепер вони летіли вниз. Усе нижче й нижче. Час від часу їх обдавало густим жаром. Кулькапові почало присмалювати чоботи. Заворушилась і обм’якла шерсть на Живчиковій камізельці.

Тримайся, вмовляв себе Живчик. Потерпи ще трохи. Далеко внизу засяяли освітлені місяцем санктафракські вежі. Ще нижче понад уже безводною Крайрікою тяглися злиденні нетрища Нижнього міста. Живчик із жахом усвідомив, що річка пересохла геть чисто. А тут ще й води Верхоріччя спинили свій плин…

Заволав Кулькап.

З усіх боків їх лизало ревуче полум’я, і попри товстий захисний шар багнюки з Верхоріччя, обидва от-от мали спектися живцем. Живчик обернувся і зустрів панічний Кулькапів погляд.

— Тримайся! — гукнув він. Показалися бон-доки. Внизу миготіли далекі околиці Нижнього міста. — Все, Кулькапе! — скричав Живчик. — Рви