Вікентій Прерозумний - Ярослав Михайлович Стельмах

- Ого! - відказав гордо Віка. - Хіба ж я їх лічив! Я он лише за це літо прочитав книжок із п’ять і одну брошуру: «Що слід знати про сказ».

На князя це останнє повідомлення справило чогось найбільше враження.

- Рідний ти мій! - у щасливій нестямі підбіг він до Віки. - Віко! Вікусику! Учись! Учись, гультяю! - дав він запотиличника синові. - Будеш, аки отрок, прерозумним.

Княжич сердито зиркнув на Віку і протягнув:

- Я ж стараюсь, батечку.

- Стараюсь! А пергамент з лічби хто третього дня спаскудив? Хто ляпку на книгу поставив? Хто завдання з грецької на тому тижні не виконав? Це тобі не старі часи, коли без науки обходились! Вікусику! - знов повернувся до гостя. - А ти надовго до нас? Лишайся назавжди. Будеш пестуном княжичевим, вихователем, значить. Га? Вчитимеш його розуму, премудрості своїй. Житимеш у моєму теремі, хороми тобі відведу. А не хочеш - окремий терем для тебе збудую, челяді дам. Що забажаєш - усе твоє буде.

- Та ні, князю, дякую, - одказав хлопець. - Мені додому треба, на понеділок уроки… Знаєте, - вчасно схаменувся, - я в себе теж учу людей всяких. Шкода їх - аж плакати хочеться. Приходять, повчи нас, кажуть, Віко, а то зовсім пропадемо. Б’єшся з ними, б’єшся, а толку ніякого. Один скульптури ліпить, другий оповідання пише - весь клас такий. Я їм говорю: «Вам би тільки волів поганяти, а не в науку лізти», - та де там! Ходять, просять… От і доводиться. Бо де ж вони ще такого, як я, візьмуть?

З усіх слів князь зрозумів лише, що у Віки безліч дурних учнів, і знову взявся за своє:

- Ну от бачиш, багато бевзів усяких. А тут один лише синочок. Єдиненький у мене. Миню, Миню, - покликав. - Ходи-но сюди. А ви йдіть собі, - звернувся до натовпу. - Хто може лишитися, той сам знає.

- Що, тату? - підійшов княжич.

- Ось, хочеш розуму набиратись у вчителя премудрого?

- Хочу, - зітхнув княжич, і в очах його Віка прочитав дуже нехороше до себе ставлення.

- Хоче, хоче, - заговорив князь до Віки. - І тобі ж краще. Замість багатьох учитимеш одного. А він же в мене не дурний хлопець. Де там! Аби ж то воно було так - я його й не чіпав би. Грамоту осягнув. От диви. Це що таке? - запитав у Мині і, не чекаючи відповіді, витягнув у нього з-під пахви здоровенну книгу й розкрив навмання. - Читай, щоб учитель чув.

Віка спогорда поглянув через княжичеве плече на списану сторінку (що-що, а читати він таки вміє), і очі в нього полізли рогом. Знайомі букви у тій книзі стояли впереміш із якимись ніколи не баченими, химерними, і все те складало ще менш зрозумілі слова. «Це ж по-староруськи написано!» - здогадався він і хутенько закрив книгу.

- Не треба, не треба - сказав. - Хай-но іншим разом.

- А то по-грецьки тобі втне, га? - запитав князь. - Може,- додав гордо.

- Не зараз, не зараз, - нервово смикнувся Віка. - Іншим разом.

- А може, з історії щось розповість? Про Олега чи Володимира. Хай про походи Святослава розкаже. Усе знає, мов по писаному. А то ще...

- Потім! Потім! - не дуже ввічливо урвав його мову Віка.

- «Слово о полку Ігоревім» напам’ять прочитає, «Повість временних літ», - не здавався князь. - А ти його перевір. Та виправ, коли що не так. Ти ж бо в нас наймудріший. Ану, Мишо! - підохотив сина.

Той же, щоб не накликати батькового гніву, швиденько й завчено почав:

- «Словенам, живущим крещеним і князем їх, Ростислав, і Святополк, і Коцель послаша ко царю Міхаілу, глаголюще: Земля наша крещена, і несть у нас учителя іже би наказав і поучав нас…»

- Воістину! Воістину так! - не став слухати далі князь. - Несть у нас учителя, не було тобто, а тепер буде, - і поклав руку на Вічине плече. - Ану, що там далі? - знов звернувся до Минька.

- Що далі, те нехай там і буде, - не роздумуючи довго, втрутився Віка. Він ледь уторопав, про що то йшлося в облюбованому Миньком уривкові; про виправляння ж не могло бути й мови. - Вистачить! Бачу - знає дещо отрок, але вчити його…

- А ти постривай. Не поспішай із відповіддю, - квапливо заговорив князь. - Ти не думай, що тільки вуєм його будеш. Ні… Ось, - вибіг він із світлиці у бічні двері і враз повернувся, тримаючи в руці якийсь ніби сплетений із грубих золотих скалок обруч, - гривню тобі жалую. - І з урочистим виглядом почепив Віці на шию важкеньку оздобу.

- Ах! Князь гривнею пожалував! - прокотилось у гурті бояр і поважних людей князівства. Задні ж стали витягувати шиї, проштовхуватись наперед, аби побачити, як жалують гривнею нікому не відомого пришельця.

Що таке «гривня», Віка добре знав, а от «гривна»… видно річ дуже коштовна й почесна.

- Ану, тихіше! - гримнув князь на розбурханий небаченою подією гурт. - Призначаю… Як твого батька звуть? Призначаю Вікентія Володимировича першим своїм радником із пожалуванням йому терема на Заріччі і земель довколишніх. Приготуєш дарственну, - кинув рудобородому.

Чоловік цей, у довгім балахоні, перебував у світлиці з самого початку, відколи Віку привели, але тільки тепер хлопець збагнув - увесь час він старанно щось писав за своїм столиком.

- А це хто? - сміливо запитав Віка,

- Літописець наш, - відповів князь. - Теж людина мудра, але до тебе, видно, йому далеченько.

Обличчя в рудобородого при словах отаких скривилося, і він іще дужче зігнувся над своїми пергаментами.