Вікентій Прерозумний - Ярослав Михайлович Стельмах

- Іду я з тих країв, де люблять слово ласкаве і звикли людей стрічати за розумом.

До ладу в нього вийшло. Віка аж сам собою замилувався. І на присутніх слова ці, видно, теж уплинули.

- Ну, розум усюди в пошані, - мовив обережно князь. Але тут знов усе зіпсував здоровило.

- Тільки не видно, щоб у тебе його було багато. - сказав він і засміявся. Негарно так засміявся. Некультурно.

- Це як подивитися. - спокійно відрізав хлопчина. - Якщо, наприклад, порівняти вас із князем, то порівняння це теж буде не на вашу користь.

- Що це він говорить! - обурився здоровань. Та хто йому право дав отак із боярином!..

- Стривай-стривай, Онисиме, - заговорив князь. - Ти теж… Напав одразу на отрока. Ну-ну, - підбадьорююче глянув на Віку.

- От я й кажу, дядю княже, - повів той далі. - Ви, бачу, людина мудра і маєте мене зрозуміти. Знаю я надзвичайно багато і готовий усіма своїми скромними (ех, не те), своїми нескромними (знов не те)… усіма своїми знаннями із вами поділитись. А те, що я вивідувач, то це чиста вигадка. Не знаю я ніякого Юхимка Лихого, і наміри в мене найкращі і щиросерді. От, наприклад, - не дав він нікому оговтатись, - чи знаєте ви, що таке електрика? А між тим усе дуже просто. Он у вас, бачу, свічки стоять, а то висить під стелею лампочка і світить хоч цілу ніч. Без вогню. Та як яскраво! А сама маленька - як мій кулак. І прозора, бо зроблена із скла. А скло… Ага, ви знаєте… От і прекрасно. Дешево, вигідно, зручно!

- Бреше він, князю, - сердито сказав Онисим. - Де ж це бачено, щоб без вогню світилося?

- Гм, - поглянув на стелю князь. - Ну-ну?

- Чи от радіо! - згукнув натхненно Віка. - Невелика така скринька. Повертаєш ручку - а там тобі музика всяка, люди говорять… Сиди собі - слухай.

- Яка скринька? - перепитав Онисим.

- Отака, - показав руками Віка. - Невеличка. А бувають ще менші.

- І як же ті люди туди влазять?

- У тому-то й штука, що нікого там немає, а насправді то грають чи балакають далеко-далеко і передають по дротах. А то й взагалі без нічого. Радіохвилями.

- Щось ти дуже мудро говориш, - похитав головою князь. - Ніяк не доберу.

- Та бреше все! - скрикнув Онисим. - Вивідувач, княже! Зуби вам замовляє.

- А от і ні, - відповів Віка. - Просто знаю я значно більше за вас, от вам і здається, що то неправда. Але це ще не все. Чи відомо вам шо-нсбудь про автомобіль? Я так і думав. Це такий ніби віз, тільки зверху вкритий і з мотором. Сідаєш у нього - і їдеш куди хочеш. Без коней. Та ще й як їдеш! Ніякий кінь не наздожене.

- Це з гори, мабуть? - поспитав несміло князь.

- І під гору. Куди хочеш, туди й їдеш.

- А може, він усе-таки бреше? - не так упевнено, але все ж долив ополоник дьогтю у діжку Вічиного тріумфу боярин.

- Хто бреше? Я? - обурився Віка. - Ви що, дядю?

- Облиш, облиш, Онисиме, - докинув і князь. - Відчуваю - правду мовить отрок. Хіба можна таке вигадати? Словечка оці… їх не вигадаєш, це знати треба. Правда?.. Тебе як звуть?

- Віка.

- Правда, Віко?

- Ха! Ще б пак! - погодився хлопець. - А от іще - телефон! Знімаєш трубку, і чути, що говорять на тому кінці міста.

- На тому кінці… - так і сів князь на вчасно підставлене Онисимом крісло.

- Навіть до Києва можна подзвонити, до Львова, - розпалювався Віка.

- Це ж який дзвін треба! - сплеснув руками князь.

- Та не дзвін, - одмахнувся Віка. - А телефон. Та хіба це все! - розохотився ще дужче. - От, скажімо, телевізор! Чули? Я так і думав. А парове опалення - без дров у хаті тепло? А ліфт? Холодильник? Кавомолка? Кіно! А консерви знаєте? А я знаю. А поїзд? Ту-у… Чик-чик-чик… А трактор? Екскаватор! Інкубатор! Хух! - Віка аж засапався. - Касетник знаю, жувачку, кіндер-сюрприз та інші многії премудрості, - закінчив несподівано для самого себе.

- Ех ма! - вхопився за голову князь. - Мені таке й не снилося. Багато незрозумілого в твоїх словах, але вірю тобі. Невже все це знаєш? - дивився з повагою на хлопця.

- Аякже! Самі ж бачите.

І навіть Онисим не знайшов, що сказати. Стояв тільки й кліпав очима.

- Всі чули? - запитав князь у когось за Вічиною спиною, і хлопчина озирнувся.

Він так захопився власною розповіддю, що й незчувсь, як до зали набилося повно люду. Бояри з посохами у високих хутряних шапках, воїни з мечами, мабуть, князева охорона, місцева знать, челядь з усього терема - стояли упереміш і мовчки дивилися на Віку. Цікавість і захват читались у їхніх очах.

- Княжич тут? - запитав князь.

- Тут, - пробився наперед хлопець трохи старший од Віки, із чималою книгою під пахвою.

- Добре, - кивнув князь. - Учись, чадо. Бач, шо наука дає. А ти грамоти ніяк не подужаєш. Учитель на тебе скаржиться. Подивися, з кого слід приклад брати. З отрока премудрого.

Віка мимохіть розплився у посмішці. Таких присмних слів йому ше ніколи не говорили.

- Де ж ти взявся такий? - захоплено звернувся князь до