Вікентій Прерозумний - Ярослав Михайлович Стельмах
- Та нічого. Пустіть, дядю! - заскиглив той. - Який я виві… шпигун? Я Віка…
- Знаємо, голубчику, знаємо, - промовляв між тим вартовий, вправно зв’язуючи Вічині руки невідь звідки взятим мотузом. - Ще й ім’я якесь поганське взяв собі. Не міг нічого кращого вибрати.
Віка намірився слушно зауважити, що імені собі не вибирають і тут він ні при чому, але його вже було зв’язано, і другий вартовий гукнув комусь через плече:
- Гей, хто там на коні! Давай сюди!
Мов із-під землі вродився перед їхньою трійцею верхівець - теж у бойовому спорядженні, на баскому коні; той, хто зв’язував Віку, вхопив хлопчину однією рукою за комір, а другою за штани ззаду і просто закинув на рисака животом донизу. Тоді одступив на крок, мовби милуючися своєю роботою, і наказав голосно:
- До князя його прямісінько! Мовляв, вивідувач, прикидався тутешнім, а де живе - й сам пуття не знає, плутається. Якби гість, то так і сказав би, що ж тут приховувати? Та й вдягнений якось…
- Но! - Верхівець зірвав коня в галоп, і все замерехтіло перед Вікою - дорога, земляний вал, тини, халупи, якісь люди у дивному вбранні. Мовби опинився він у поганенькому кінотеатрі, де показують давній німий фільм на історичну тему. Та ще й плівка стара, і апарат завалящий, і все скаче, миготить у очах, і незрозуміло - який фільм, про що в ньому йдеться, а лише неясні й змазані окремі кадри вихоплюєш із тієї круговерті.
Та мало-помалу картина вияснилась. Хлоп’як приноровився не тюкатися носом у бік рисакові, з цікавістю задирав голову і вбирав те нове, що відкривалося йому. Віка ще подумав; тож він їде рідним своїм містечком, з його крамницями, гастрономами, автоматами з напоями, перукарнями, аптеками… Проте всього цього не було й сліду. Куди там!
Кінь поминув землянки з двосхилими дахами на заледве огороджених дворищах, далі потяглися зруби показніші й просторіші. Коли ж під копитами застукотіла дерев’яна мостова, трапив на очі хлопцеві міцний частокіл - піднімався високо над землею, й не видко було, що ховається за ним. Цей частокіл змінив другий, третій, і Віка збагнув: тут, ближче до центру, живе вже не той народ - багатший, вельможнішнй.
Та от вони виїхали на просторий майдан, взяли праворуч і спинилися біля воріт, прикрашених не багатою, aлe вмілою різьбою.
- Відчиніть! - гукнув верхівець і стукнув кілька разів у ворота держаком нагайки. - Гінець од прибрамної варти.
Негайно ліва половина воріт прочинилася, кінь вбіг у широкий двір і завмер коло ґанку, кладеного з колод, просторого, гарного - з галереями, різними колонами й вікнами, - терема. Широкі сходи вели до розписних дверей. Далі, за теремом, розкинулися теж дерев’яні прибудови, комори, стайні. Сокотіли, блукаючи по двору, кури, туркотіли голуби - ото й усі звуки.
Прискочив звідкись хлопчина років десяти-одинадцяти у полотняній сірій сорочці, зиркнув з цікавістю на Віку й ухопив коня за вуздечку.
- Ходімо! - гінець поклав важку руку бранцеві на плече й злегка підштовхнув.
Піднялися східцями, поминули передпокої й зайшли до зали. Трійко чоловіків дивилися очікувально на прибульців.
Перший - худорлявий і сивуватий, невисокий на зріст, у багато розшитій одежі, сидів у кріслі. Другий - червонолиций череватий здоровань - стояв поруч. Чимось він нагадав Віці приймальника посуду. Третій же, у якомусь непримітному довгому аж до п’ят балахоні, сидів оддалік за невеличким столиком. Рудувата довга й рідка борода його (Віка помітив, шо всі чоловіки тут носили бороди) спочивала на розкритій книзі. Поруч, на столику, стояла чорнильниця.
- Чолом тобі, княже, - поштиво проказав Вічин провожатий. - Ось затримали. Хотів проскочити до міста. Гадаємо, що вивідувач.
- Вивідувач? - чогось радісно перепитав худорлявий і підхопився з крісла. - Нишпорка! І в кого ж ти на службі?
- Я не вивідувач, дядю, одпустіть мене, - заканючив хлоп’яга. - Я ще маленький. Я просто йшов собі, а оці от схопили, зв’язали…
- Думаю, в Юхимка Лихого на службі, - мовив гінець. - Брехав, що додому йде, плутатися почав. Якісь ск… сверики вигадав, ці… магазини…
- Які магазини? - поспитав князь, але тут-таки додав. - Та, зрештою, це не так цікаво. А от куди ти йшов? - і докинув: - Розв’язати його!
Віка знову хотів пояснити все спочатку, та вчасно схаменувся. Він згадав слова продавця чудес про відтранспортування допитливого громадянина семи років у епоху мушкетерів і здогадався, шо й сам якимось дивом, якимось чудом, хоч чудес на світі і не буває, опинився в епосі ще більш віддаленій від XX століття. У Київській Русі.
Власне, здогадався він раніше - коли хвацький рисак витрушував своїм хребтом із нього душу. А оце зараз тільки збагнув усю складність свого становища. Опинитись одному, без друзів, без знайомих, без батьків казна-де - ні, це не найкраще, що міг подарувати йому дарувальник чудес. Та ще й підозрюють у шпигунстві.
І коли ці думки промайнули у Вічиній голові, на вухо йому зашепотів хитренький і нечутний іншим голос: «Вікунчику! А згадай-но, про що ти мріяв лише годину тому? Про які такі часи, коли тобі хотілось би жити? Про які такі подвиги, що ти, озброєний колосальними знаннями людини XX століття, міг би звершити? Яким таким досягненням науки й техніки ти, нічим не видатний школяр, міг би навчити своїх далеких пращурів? Ану-ну! Ану, пригадай! Це ж щаслива нагода! Чи ж годиться змарнувати її?»
«Не годиться», - подумав Віка, і враз обличчя його проясніло.
- О, вже щось вигадав! По очах бачу! - гарикнув череватий здоровань і підступив до хлопця. - То щось собі думав, а це обличчя так і скривилося од капосної мислі. У-у, диявольське насіння. Мале, а й собі туди ж. Звідки йдеш, кажи!
«От кабан гладкий, - подумав чемненько Віка.
