Суперклей Христофора Тюлькіна, або “Вас викрито - здавайтесь!” - Анатолій Григорович Костецький

На цю пропозицiю Христофор пристав дуже охоче: вiн так поспiшав утекти з дому, поки не прокинувся батько, що навiть не встиг перехопити бодай скибочку хлiба.

Хлопцi хутко впоралися зi снiданком, запили яєчню гарячим чаєм, Васько швидко й вправно — теж тренування для справжнього мандрiвника! — вимив посуд i нарештi взяв до рук канiстру.

— Ану, що ж воно таке? — Вiн оглянув її з неабияким iнтересом. Для чогось постукав пальцем, подивився на свiтло, погойдав, прислухаючись до важкого плюскотiння зеленкуватої рiдини, й намiрився був вiдкрутити кришечку, але в ту ж мить Христофор, мов ужалений, зiрвався з мiсця, схопив друга за руки i несамовито заверещав:

— Обережно! Не чiпай!

Васько так перелякався несподiваного зойку, що вiдскочив крокiв на три, впустивши канiстру. Та на пiдлогу вона не впала: її на льоту пiдхопив Христофор i з полегшенням притиснув до грудей.

— Ти що? Здурiв?! — отетерiв Васько.

— Злякався! Ця штука небезпечна, от i злякався за тебе.

— А коли небезпечна, давай її про всяк випадок краще не вдома ховати, а десь у саду.

— Давай у саду, — кивнув Христофор. Хлопцi взяли у сараї заступ i вийшли в сад.

— Отут i сховаємо, — показав Васько на купу бадилиння пiд парканом. — Ямку викопаємо, а зверху замаскуємо — жодна жива душа не знайде!

Христофор погодився, й незабаром канiстрочка з таємничою небезпечною рiдиною тихесенько лежала собi в ямi пiд чималим шаром бадилиння.

I тiльки-но хлопцi обтрусили землю з рук, як над ними пролунав пронизливий свист. Вони глянули вгору — й побачили Бевзя! Той сидiв верхи на парканi й посмiхався.

— Привiт, жевжики! — помахав вiн рукою. — А я до вас в ранковий час за боржочком: не хочеться чогось до вечора чекати! — I Бевзь зiскочив з паркану в садок.

Христофор вiдразу мовчки тицьнув йому грошi, якi вчора виручив за пляшки.

Бевзь покрутив монетки, вдав, що пробує їх на зуб, тодi сховав у кишеню й тяжко зiтхнув:

— Гарна штука, та мало!

— Як домовлялися.

— Воно то так, але ж ти пiзно заплатив, от я й думаю: а чи не пiдвищити тобi проценти?

— Ми так не домовлялися, — злякано глипнув Христофор. — Та й у мене бiльше нема.

— Нiчого, захочеш — знайдеш. Ти хлопчик розумненький, — посмiхнувся Бевзь. — Хай дружочок допоможе. Одне слово, — тут у голосi його забринiла погроза, — щоб увечерi ще трохи пiдкинули, менi треба!

— Та де ж ми вiзьмемо? — втрутився Васько.

— А це мене не обходить. Де хочете — там i берiть! Та не тремтiть, я не який-небудь грабiжник: все, що принесете, врахую вам у наступний внесок.

— Спробуємо, — кивнув Христофор, бо згадав, що один хлопець саме сьогоднi обiцяв повернути йому давнiй борг.

— Мiж iншим, — звернувся Бевзь до Васька, який все ще тримав заступ у руках, — що ви тут копаєте? Скарб шукаєте? Давайте поможу, а знахiдку — подiлимо.

— Не скарб, а черв'якiв, — викрутився Васько. — По лящiв завтра пiдемо. А тобi що?

— Ти поварнякай менi! — розiзлився Бевзь. — Я тобi таких лящiв надаю, що й черв'яки не знадобляться! — I, радий своєму дотепу, дав Христофоровi по носi щигля й перескочив через паркан на вулицю.

Тюлькiн мовчки почухав носа, а Васько сердито сказав:

— От уже Бевзь, так Бевзь! Ну, постривай, скоро ти в нас iншої заспiваєш! — I вiн гордо помацав свої поки що досить слабенькi м'язи.

Друзi поставили заступ на мiсце, схопили портфелi, ще раз глянули на купу бадилиння, пiд якою ховалася канiстра, й помчали до школи.

Дорогою Васько знову спробував розпитати у друга про таємницю, але той лиш вiдмахнувся:

— Пiсля урокiв розповiм, почекай!

Васько погодився — бiльше чекав! — i вже не" чiплявся до Христофора.

А пiсля урокiв Христофор, як i обiцяв, розкрив нарештi друговi таємницю свого генiального винаходу.

— Ну, ти даєш! — захоплено вигукнув Васько, дослухавши Тюлькiна. — То давай скорiше експериментувати! — Вiн, щиро кажучи, в глибинi душi дещо сумнiвався в необмежених можливостях суперклею, тож хотiв на власнi очi пересвiдчитися, що Тюлькiн не помиляється.

За кiлька хвилин хлопцi вже були в садку у Васька. Вони хутко розкидали бадилиння й заходились просто руками розгрiбати пухку землю. Вони гребли та гребли, але з кожною пригорщею землi їхнi обличчя видовжувались i видовжувались.

— Здається, нема… — ледь вичавив iз себе Христофор, коли яма була їм уже по лiктi. — Ми так глибоко не закопували.

— Може, ми помилилися? — не вiрив очам своїм Васько. — Може, вона там? — непевно показав на другу купу бадилиння, крокiв за десять вiд першої, хоча й вiн сам, i Христофор чудово пам'ятали, що закопували клей саме тут.

— Давай перевiримо, — погодився Христофор, аби не стояти на мiсцi.

Певна рiч, пошуки нiчого не дали. I коли Тюлькiн уже от-от мав заплакати, Васько раптом вигукнув:

— Та це ж, мабуть, Бевзь поцупив!

— Точно! — так i пiдскочив Христофор i раптом жахнувся: — Негайно бiжiмо! Треба його розшукати, щоб не сталося бiди! Адже коли вiн спробує скуштувати клею або намастить ним руку й прикладе до чогось — йому кiнець!

Васько аж сiпнувся з переляку, побачивши стривожене обличчя свого друга. Хлопцi стрiмголов вискочили на вулицю.

В цей час у тринадцятому номерi мiстечкового привокзального готелю сидiв за столом огрядний сивовусий