Суперклей Христофора Тюлькіна, або “Вас викрито - здавайтесь!” - Анатолій Григорович Костецький

— Оно, де свiтиться!..

Сержант вправним рухом вихопив iз кобури пiстолет, зняв запобiжник i наблизився до дверей. Спершу вiн зазирнув у шпарину, але нiчого не розгледiв. Тодi сержант вiдставив убiк швабру, нечутно зняв замок i, набравши повнi груди повiтря, щосили штовхнув дверi ногою.

— Руки вгору! Нi з мiсця! — вигукнув вiн таким страшним голосом, що й сам трохи злякався, — i враз застиг вiд подиву: перед ним за невеличким саморобним столиком занiмiло сидiв хлопчина рокiв десяти з блiдим вiд переляку обличчям.

Сержантовi вiдразу зробилося соромно: i треба ж таке, на дитину зi зброєю наскакувати! Вiн хутко засунув пiстолет у кобуру й кинув хлопчаковi:

— Не бiйся, то я так… тренуюся. А ви, громадянине, — уже з металевими нотками в голосi обернувся сержант до Сидора Силовича, — ходiть-но сюди!

На порозi з'явився переляканий Сидiр Силович, глянув на хлопчика — i тiльки очима заклiпав:

— Це — ти?!

— Ви знаєте цього хлопця? — допитливо подивився на нього сержант.

— Та як вам сказати… — знiяковiв Сидiр Силович. — Рiч у тiм, що це… це — мiй син…

— Ет! — сердито махнув рукою мiлiцiонер. — До чого дiйшли: власних дiтей не впiзнають! Злодiй, бачте, грабують!.. — Вiн обсмикав форму, поправив кобуру й пiшов iз сараї, кинувши наостанку: — Коли б моя воля, вкатав би вам, громадянине панiкер, п'ятнадцять дiб за хулiганство! — I сержант зник у темрявi.

Тiльки тепер батько й син почали поступово приходити до тями.

— Як це зрозумiти? — першим оговтався Сидiр. Силовий. — Ти чому тут, а не в лiжку?

— Уроки на завтра вчу, — нiчого кращого не мiг вигадати син, якого спiймали на гарячому. Ним, як ви вже здогадалися, був не хто iнший, як Христофор.

— Уроки?! — ступив батько до поличок i зняв пляшечку iз залишками соляної кислоти. — Це — уроки?! I це? — Вiн по черзi тицяв пальцем у баночки, коробочки та бляшанки, що донедавна спокiйнiсiнько перебували у шухлядi "Побутова хiмiя".

При цьому в нього був такий грiзний погляд, що син зрозумiв: попереду серйозна розмова! Вiн вирiшив мовчати, як герой.

Батько наче прочитав його думки.

— Чого мовчиш! — пiдвищив вiн голос. — Я вимагаю пояснень!

— Нема чого пояснювати.

— Як — нема?! Ми з мамою мiсця собi не знаходимо, гадаємо, що у нас у домi дiється, а це, виявляється, наш рiдний синочок сюрпризи влаштовує.

Раптом Сидiр Силович замовк i втупився поглядом у сина. Той, доки батько вичитував йому, намагався непомiтно заштовхати пiд стiл якусь невеличку полiетиленову канiстрочку. Але Сидiр Силович помiтив! Вiн пiдскочив до сина:

— Ти що ховаєш вiд мене, негiднику?! Ану, показуй! — I нахилився, щоб вихопити канiстрочку з-пiд столу: вона була, як вiн уже розгледiв, з якоюсь зеленкуватою рiдиною. Але син заступив йому дорогу.

— Звiдки це? — ще бiльше розсердився батько. — Признавайся, де вкрав!

— Не крав я! Назбирав грошей — i купив! Два тижнi морозива не їв i кiно не дивився!

— Давай сюди! — наказав Сидiр Силович, простягаючи руку.

— Не дам! — чомусь страшенно перелякався син i — вiдштовхнув батькову руку.

— Ти глянь! — отетерiв Сидiр Силович. — Так ти ще й рiдному батьковi перечиш?! — Щиро кажучи, Сидiр Силович розгубився вiд несподiваної рiшучостi сина i навiть не знав, що вдiяти. Зрештою вiн махнув рукою i вже трохи спокiйнiше сказав: — Добре! Зараз — спати, а завтра розберемося.

Але наступного ранку Сидору Силовичу не довелося поговорити iз сином про нiчнi пригоди. По-перше, пiсля бурхливих нiчних подiй батько просто не змiг рано прокинутись. По-друге, на ранок вiн уже трохи охолов. А по-третє, син уже о сьомiй ранку вислизнув на вулицю, прихопивши iз собою таємничу полiетиленову канiстрочку.

Невдовзi вiн уже стукав у дверi свого друга Васька. Христофор знав звичку цiєї родини вставати разом iз сонцем, тож не боявся когось розбудити. Тато, мама й старша сестра Васька щоранку до роботи бiгали кiлометри по три — "од iнфаркту", — а сам Васько в цей час робив зарядку з гантелями, обливався крижаною водою i готував для всiх снiданок.

Такий режим вiн виробив для себе ще з другого класу, бо мрiяв у майбутньому стати всесвiтньовiдомим мандрiвником. Для цього йому треба було мати сталевi м'язи, не боятися нежитю й грипу i, зрозумiло, вмiти готувати їжу: адже в далеких мандрах мами коло тебе не буде!

Отож навiть вiд такої прозаїчної i, на перший погляд — зовсiм не хлопчачої справи, як кухарство, Васько отримував щиру насолоду й величезне задоволення, бо й вона з кожним днем наближала його до омрiяної мети.

От i зараз вiн зробив зарядку, похукав пiд крижаним душем i вже розбивав на гарячу пательню, де шкварчала соковита шинка, яйця, як у дверi постукали.

— Що сталося? — перелякано спитав Васько у Христофора, що стояв на порозi й нiяк не мiг вiдсапатися пiсля швидкого бiгу.

— Та так, — непевно вiдказав той. — Вийди на хвилинку, справа є.

— Заходь краще до мене, — запропонував Васько, — тут поговоримо, а то яєчня згорить. Христофор ступив за порiг.

— Ну, що там у тебе? — повернувся до розмови Васько, знiмаючи з плити яєчню.

— Ось, треба сховати, — Христофор розстебнув портфель i видобув з нього канiстрочку.

— Що тут? — зиркнув одним оком Васько.

— Поки нiчого не питай. Розкажу згодом!