Таємничий острів - Жюль Верн

– Ви хотіли мати шафу – ось шафа, – сказав Пенкроф. – Вона, щоправда, без дверцят і не замикається, а тому варто добре прикрити її. Зізнаюся, мене турбують не так двоногі, як четвероногі злодії!

О шостій вечора роботу закінчили, і, цілком виправдано назвавши бухточку в затоці «порт Повітряної Кулі», колоністи пішли далі до мису Кіготь. Пенкроф і Сайрес Сміт уголос розмірковували, які плани належало здійснити найближчим часом. Насамперед, аби встановити легкий зв’язок із південною частиною острова, слід було збудувати міст через річку Вдячності; потім прибути з возиком по оболонку аеростата, бо човен її не підніме, і, нарешті, спорудити палубне судно. Пенкроф, звичайно, оснастить його як тендер, і вони зможуть спочатку вирушити в навколосвітню подорож… довкруги острова, а згодом…

Тим часом наближалася ніч. Коли мандрівники дісталися мису Знахідки і опинилися саме в тому місці, де знайшли, скажемо без перебільшення, коштовний ящик, спускалися сутінки. Але й там не виявилося жодних слідів корабельної катастрофи; доводилось погодитися з висновком, який уже висловлював Сайрес Сміт.

Від мису Знахідки до Гранітного Палацу лишалося не більше чотирьох миль; колоністи досить швидко подолали цю відстань, та аж після півночі підійшли узбережжям до гирла річки Вдячності, а згодом і до першого її коліна.

Ширина річки сягала там вісімдесяти футів, і перепливти її було ой як нелегко, але Пенкроф обіцяв здолати цю перешкоду й мусив дотримати слова.

Треба сказати, що колоністи на той час геть знесиліли. Шлях був важкий і довгий, а пригода зі знайденою оболонкою кулі – не з тих, які дають відпочити рукам і ногам. Тож подорожні квапилися до Гранітного Палацу, щоб повечеряти й виспатися, і якби був міст, то за якихось чверть години вони відпочивали б удома.

Ніч була дуже темна. Пенкроф узявся виконувати обіцянку: будувати щось схоже на сякий-такий пліт, аби переправитися через річку Вдячності. Моряк і Наб, озброївшись сокирами, вибрали при березі двоє дерев, придатних для спорудження плоту, і почали їх рубати при самому корені.

Сайрес Сміт і Гедеон Спілет сіли на березі й чекали, поки знадобиться їхня підмога, а Герберт неподалік ходив понад річкою.

I раптом підліток, що піднявся трохи вгору проти течії, прибіг назад і, показуючи на річку, крикнув:

– Подивіться, що то пливе?

Пенкроф кинув роботу, випростався і побачив, що річкою, невиразно проглядаючи в темряві, пливе якийсь предмет.

– Човен! – крикнув він.

Всі підійшли до берега і, на превелике своє здивування, справді побачили човна.

– Гей; там, у човні! – крикнув Пенкроф за давньою звичкою моряка, не подумавши, що за таких обставин, можливо, краще було б мовчати.

У відповідь – жодного слова. Човен і далі плив за течією й коли опинився кроків за дванадцять від колоністів, моряк здивовано крикнув:

– Та це ж наша пірога! Фалінь, яким ми її прив’язали, порвався, і вона попливла за течією! Треба зізнатися, вона припливла дуже вчасно!

– Наша пірога?.. – пробурмотів інженер.

Пенкроф мав рацію. То був таки їхній човен; безперечно, його фалінь перервався, і човен поплив за течією від самих витоків річки Вдячності! Його треба було впіймати, доки швидка течія не винесла його у відкрите море, що й зробили Наб і Пенкроф, скориставшись для цього довгою жердиною.

Човен пристав до берега. Інженер, залізши в нього першим, відразу взяв фалінь, помацав його і переконався, що він розірвався, перетершись об скелі.

– Ось саме те, що називається «його величність випадок», – стиха сказав журналіст.

– Дивно! – погодився Сайрес Сміт.

Дивно чи ні, але випадок був щасливий! Герберт, журналіст, Наб і Пенкроф також посідали в човен. Вони не сумнівались у тому, що фалінь перетерся. Та найдивнішим здавалося те, що пірога підпливла саме тоді, коли вони могли її перехопити, бо за чверть години її вже віднесло б у море.

Якби це трапилося за часів, коли ще вірили в духів, колоністи з повним правом могли б подумати, що на острові оселилася якась надприродна сила, котра оберігає їх від усяких нещасть.

Кілька помахів веслами – і ось колоністи вже у гирлі річки Вдячності. Вони витягли пірогу на піщаний берег під Комин і попростували до мотузяної драбини, спущеної із дверей Гранітного Палацу.

Та біля підніжжя кам’яної кручі раптом люто загавкав Топ, і Наб, шукаючи перший щабель драбини, розпачливо закричав…

Драбина зникла.

Пенкрофів крик. Ніч у Комині. Гербертова стріла. Інженерів план. Несподіваний вихід зі скрути. Що сталося в Гранітному Палаці. Як у колоністів з’явився новий служник.

Сайрес Сміт мовчки зупинився. Його товариші обшарили в темряві не тільки гранітну кручу на той випадок, якщо вітер відсунув драбину десь трохи вбік, а й землю на випадок, якщо вона відірвалась і впала… Проте драбина зникла, наче випарувалась. А довідатись, чи не закинув її вітер на перший майданчик посередині гранітної кручі, не було змоги через глибоку темряву.

– Якщо це жарт, – сердито крикнув Пенкроф, – то поганий жарт! Прийти додому й не знайти драбини, щоб піднятись до своєї оселі, – стомленим людям тут не до сміху!

Наб тільки охав.

– Але ж вітру не було, – зауважив Герберт.

– Уже й мені здається, що на острові Лінкольна кояться якісь дива, – буркнув Пенкроф.

– Дива? – перепитав його Гедеон Спілет. – Ні, Пенкрофе, все цілком природно. Хтось прийшов, коли нас не було, зайняв наше житло й підняв драбину!

– Хтось! – крикнув моряк. – А хто?

– Хоча б і отой мисливець, що поранив дробом пекарі, – припустив журналіст. – Має ж хтось нести відповідальність за всі наші халепи!

– Що ж, якщо є хтось нагорі, – сказав Пенкроф і, втративши терпіння, вилаявся, – він повинен зараз же озватися!

І моряк громовим голосом закричав:

– Е-ге-ге-ге-гей-й-й!..

Але тільки луна повторила гучний його крик.

Колоністи затамували подих, і їм почулося, що нагорі, в Гранітному Палаці, хтось захихотів, а хто – визначити було неможливо. Проте ніхто не озвався, й Пенкроф знову став щосили марно гукати в темну ніч.

Те, що сталося, приголомшило б і найбайдужіших на світі людей, а колоністи тим паче не могли лишатися байдужими. В їхньому становищі кожна дрібниця набувала великого значення, та за сім проведених на острові місяців така дивовижна пригода з ними ще не траплялася.

Хай там як, а колоністи, попри всю свою втому, стояли під гранітною кручею такі приголомшені, що не знали ні що думати, ні що робити; вони мучилися питаннями, на які не