На коні й під конем - Анатолій Андрійович Дімаров
Тож як би там не було, а моя німецька вимова поступово виправлялась. Я вже досить пристойно читав, правильно вимовляв слова і не блукав, як у трьох соснах, в отих артиклях, в означниках однини й множини. Навіть Клара Карлівна якось сказала, що вона задоволена моїми скромними успіхами. При цьому я мимоволі оглянувсь на Ніну. Очі її сяяли, вона явно пишалася мною. Адже це був її перший успіх у педагогічній діяльності: Ніна спала й бачила себе вчителькою. Не німецької, правда, а математики…
Закінчивши черговий урок, ми збиралися додому. Нам було по дорозі, кілька кварталів ми йшли разом, і зараз, через багато років, коли я пригадую оті наші спільні прогулянки, мені чомусь здається, що ми завжди були освітлені сонцем, І в тому сонячному світлі, чистому й радісному, я бачу Ніну: від біленьких парусинових черевичків до світлого, аж золотистого волосся, що вільно спадало на плечі. Тоді була така мода, дівчата безжально чикрижили коси і якось особливо незалежно та гордо струшували розпущеним волоссям.
Всю дорогу ми розмовляли. Про що — не мало істотного значення, нам було радісно, ми весь час сміялися, часто й самі не знаючи з чого. І мені дуже хотілося, щоб дорога од школи з кожним днем ставала все довшою, а час щоб не збігав так непомітно.
Якось Ніна передала мені записку. Записки писалися у нашому класі лише під час уроків, коли не можна було розмовляти. Ці своєрідні поштові листівки передавались із парти на парту, поки доходили до адресата. Треба було лише пильнувати, щоб не помітив учитель, бо тоді могла бути неприємність і авторові, й адресатові, й листоноші.
Писалося про що завгодно. Були й ділові, наприклад: «Дай списати задачку». Й інформаційні: «А Калюжний цілував учора Ольку. Під час німецької». І знущально–лайливі: «А ти — йолоп набитий! Хі–хі–хі!» Одержиш таку хіхікалку й оглядаєшся потай, яка це, пробачте, свиня написала, бо почерк обов'язково підроблений: хоч розбийся — не вгадаєш!
Нінину записку не можна було назвати діловою: «Толик! (Серце моє тьохнуло: ніхто ще мене так не називав). Я дістала два квитки у кіно. На «Щорса». Підемо? Н.».
Я одразу ж озирнувся, зустрівся з усміхненими Ніниними очима, закивав головою. Потім видер цілу сторінку із зошита і величезними літерами через увесь аркуш навскіс написав: «Угу. Т.»
Ще ніколи не діставалося так моїм черевикам, як у той день. Од роду нечищені, вони аж давилися ваксою. Потай од Федька, щоб не допитувавсь, куди я зібрався, виніс їх на ганок, узувся і подавсь у кіно.
Ось і Палац культури. А он і Ніна. Ще здалеку побачила мене, вимахує зраділо квитками.
Сиділи у десятім ряду, посеред величезного залу. Кінофільм захопив нас, ми вже не належали собі, а тим легендарним подіям, що розгорнулися на мерехтливому екрані.
Після кіно якийсь час ідемо мовчки. Сонце давно вже сховалося, місяць іще не зійшов, і було б зовсім темно, якби не ліхтарі, порозвішувані на стовпах за півсотні метрів один від одного. Довкола кожного стовпа наче розлиті світлі озерця, ми то випливаємо на них, то знову поринаємо в темряву, я то виразно бачу Ніну, то вона раптом огортається сутінками, немов це зовсім не вона, моя співучениця, а якась таємнича істота, і те, що вона йде поруч зі мною, здається мені чудом.
Коли ми дійшли до хатини, в якій я мешкав, Ніна вже хотіла попрощатися зі мною, але я хоробро відповів, що проведу її аж додому.
То був з мого боку дещо необачний крок, на який не кожен би хлопець зважився. Адже Ніна жила не в нашому Верхньому висілкові, а в Нижньому — зовсім іншій державі, куди нам, верхівцям, і вдень небезпечно було потикатись. А вже як уночі спіймають, та ще й з дівчиною, тоді зовсім біда.
Тож я, зопалу визвавшись провести Ніну, невдовзі мав повну нагоду розкаятись. Коли вона, попрощавшись, грюкнула хвірткою, збігла на ганок і зникла в домі, мені враз здалося, що якась пастка замкнулася за мною. Темрява, лиховісна й ворожа, одразу ж поповзла з усіх завулків, і я, глибше насунувши кепку, рушив у зворотну путь.
Отак, мабуть, почувалися розвідники на чужій території. Так пробирались вони, прислухаючись до кожного шереху. Ось попереду немов хтось перебіг вулицю. Ось наче затупотіло позаду. І я, боячись оглянутись, звернув у якийсь завулок, щодуху помчав уперед.
Додому добрався аж опівночі: блукав завулками і городами, ніяк не міг вибратись із Нижнього висілка. Одчинив хвіртку, прокравсь до вікна: зачинене!
Прилипаю обличчям до темної шибки — аж сюди чутно, як сопе Федько. Тарабаню обережно у скло, гукаю:
— Федь, одчини!
Хоч би тобі писнув.
Одходжу од вікна, роздумую, що ж його робити? Гучніше стукати — хазяїв розбудиш. Почнуть розпитувати, де бродив до півночі…
Никаю подвір'ям, не знаючи, де притулитись. А спати хочеться — так у подушку і влип би!
Проходжу мимо хлівця. Хлівець — не хлівець, а маленький сарайчик на курячих ніжках. Там угорі, на тичках, сидить із десяток курей, а збоку, праворуч… Стривай, що ж збоку? Та сіно ж! Цілісінька копиця торішнього сухого сіна!
Довго не роздумуючи, забираюсь у сарайчик, лізу на сіно. Кури стривожено кудкудакають, допитуються одна в одної, кого це принесло. Одсуваюсь подалі од краю, під бантину. Це ж як прокинусь, то не треба різко підхоплюватись, а то й лоба розіб'ю…
Лежу горілиць, потихеньку дрімаю. Кури сокотять, ніяк не вгамуються, та ось озвався півень, щось сердито крикнув на них, і вони враз замовкли. Потягуюсь солодко, міцніше заплющую очі й одразу ж провалююсь у сон…
Прокинувся од несамовитого півнячого крику. Схопився мов навіжений і врізався лобом у бантину. Із стогоном сповзаю донизу. Лоб аж горить, в очах стрибають іскри, потенькує у потилиці. Намацую двері, виповзаю надвір. Чимчикую до колодязя, до широкого корита, з якого хазяйка напуває кіз. Встромляю лоба у воду, довго стою над коритом, час од часу торкаючись набитого місця, — чи не стухає гуля.
Надворі тільки світає, я
