Гаррі Поттер і келих вогню - Джоан Роулінг

Ріта Скітер підняла густо мальовану брову. — Гаррі, ти не бійся, що встрягнеш у халепу. Ми всі розуміємо, що ти не повинен був брати участі взагалі. Але ти про це не турбуйся. Нашим читачам подобаються бунтівники.

— Але я не подавав свого прізвища, — повторив Гаррі. — Я не знаю, хто...

— Що ти відчуваєш, думаючи про завдання, які очікують на тебе? — спитала Ріта Скітер. — Ти схвильований? Нервуєшся?

— Я ще про це не думав... так, мабуть, хвилююся, — відповів Гаррі. На цих словах йому неприємно стислося в грудях.

— Як відомо, чемпіони в минулому часто гинули, — пожвавішала Ріта Скітер. — Про це ти думав?

— Ну... кажуть, що цього року буде значно безпечніше, — пробелькотав Гаррі.

Перо шугало пергаментом туди й сюди, ніби на ковзанах.

— Авжеж, ти й раніше дивився смерті у вічі, — пильно глянула на нього Ріта Скітер. — Як це на тебе вплинуло?

— Е-е... — вже вкотре пробелькотав Гаррі.

— Ти вважаєш, що колишня травма спонукає тебе довести всім, чого ти вартий? Підтримати честь свого імені? Чи ти не гадаєш, що спокусився на участь у Тричаклунському турнірі, тому що...

— Я не подавав заявки, — почав дратуватися Гаррі.

— Чи ти хоч трохи пригадуєш своїх батьків? — правила своєї Ріта Скітер.

— Ні, — відповів Гаррі.

— Що б вони, на твою думку, відчували, якби довідалися, що ти змагатимешся в Тричаклунському турнірі? Гордість? Тривогу? Гнів?

Гаррі вже був доволі роздратований. Як він може знати, що відчували б його батьки, якби були живі? Він усвідомлював, що Ріта Скітер дуже пильно за ним стежить. Спохмурнівши, Гаррі уник її погляду і глянув на щойно написані пером слова.

Ці приголомшливо зелені очі заповнилися слізьми, коли в розмові ми згадали про батьків, яких він майже не пам'ятає.

— У моїх очах НЕМАЄ сліз! — обурився Гаррі.

Не встигла Ріта Скітер вимовити й півслова, як двері комірчини для мітел рвучко розчинилися. Гаррі озирнувся, засліплений яскравим світлом. Там стояв Албус Дамблдор, дивлячись на них обох, затиснутих у комірчині.

— Дамблдор! — вигукнула Ріта Скітер, вкладаючи у свій вигук усю можливу радість. Гаррі помітив, що її перо й пергамент раптово зникли з коробки з магічним плямочистом, а Рітині пазуристі пальці миттю застібнули пряжку на її сумочці з крокодилячої шкіри. — Як ся маєш? — спитала вона, встаючи й простягаючи Дамблдорові свою велику чоловічу долоню. — Сподіваюся, ти влітку читав мою статтю про з'їзд Міжнародної конфедерації чаклунів?

— Чарівна гидота, — сказав Дамблдор, а його очі замерехтіли. — Особливо мені сподобалось, коли ти обізвала мене старим одороблом.

Це анітрохи не збентежило Ріту Скітер. — Дамблдоре, то я просто наголосила на тому, що деякі твої ідеї старомодні, і багато хто з чарівників...

— Ріто, я з задоволенням вислухав би аргументи, якими ти пояснюєш цю брутальність, — Дамблдор усміхнувся й галантно їй уклонився, — але, на жаль, доведеться відкласти це на потім. Зараз починається церемонія звірки чарівних паличок, а вона не зможе відбутися, якщо один з чемпіонів сидітиме в комірчині для мітел.

Радісінький, що може вирватися від Ріти Скітер, Гаррі щодуху повернувся в кімнату. Інші чемпіони сиділи на стільцях біля дверей, і він швидко вмостився біля Седрика, дивлячись на вкритий оксамитом стіл, за яким розташувалося четверо з п'яти суддів — професор Каркароф, мадам Максім, містер Кравч та Лудо Беґмен. Ріта Скітер знайшла собі місце в куточку. Гаррі побачив, як вона витягла з торбинки пергамент, розклала його на колінах, посмоктала кінчик свого пера й знову прилаштувала його на пергаменті.

— Дозвольте відрекомендувати вам містера Олівандера, — звернувся до чемпіонів Дамблдор, сідаючи за суддівський стіл. — Перед турніром він має перевірити стан ваших чарівних паличок.

Гаррі озирнувся й здивовано побачив старенького чарівника з великими вицвілими очима, що тихенько стояв біля вікна. Гаррі вже зустрічався з містером Олівандером — майстром чарівних паличок, у якого три роки тому на Алеї Діаґон він купив свою.

— Мадемуазель Делякур, чи не могли б ви підійти до мене? — сказав містер Олівандер, вийшовши на середину кімнати.

Флер Делякур підійшла до містера Олівандера і вручила йому свою чарівну паличку.

— Г-м-м-м... — мугикнув він.

Покрутив паличку довгими пальцями, мов диригент оркестру, і з неї вистрілило кілька рожевих та золотистих іскор. Тоді підніс її до самих очей і пильно розглянув.

— Так, — неголосно мовив він, — дев'ять з половиною дюймів... негнучка... з палісандрового дерева... і містить у собі... невже?

— Вольосіну з гольови віїли, — сказала Флер. — Моєї пгабабусьї.

Отже, Флер, хоча й частково, таки має віїльське походження, подумав Гаррі й вирішив сказати про це Ронові... але пригадав, що Рон з ним не розмовляє.

— Так, — сказав містер Олівандер, — так, хоч я, звісно, ніколи не використовував волосся віїл. На мою думку, від цього чарівні палички стають занадто бурхливі.. . але кожному своє, і якщо вона вам підходить...

Містер Олівандер провів пальцями вздовж палички, мабуть, перевіряючи, чи немає подряпин або гульок, пробурмотів: "Орхідеус!" — і з кінчика палички вирвався цілий букет квітів.

— Дуже добре, дуже добре, вона в прекрасному робочому стані, — сказав містер Олівандер, а тоді зібрав квіти й передав їх Флер разом з паличкою. — Тепер містер Діґорі.

Флер, мов хмаринка, попливла до свого місця, усміхаючись Седрикові.

— Ага, це вже моя продукція, — значно веселіше вигукнув містер Олівандер, коли Седрик подав йому свою чарівну паличку. — Так, я її добре пам'ятаю. Містить єдину волосинку з хвоста особливого єдинорога... мав, здається, сімнадцять лап... ледь не проштрикнув мене своїм рогом, коли я смикнув його за хвіст. Дванадцять з чвертю дюймів... ясен... приємно пружна. У доброму стані... ти регулярно її доглядаєш?

— Щойно вчора натирав, — усміхнувся Седрик.

Гаррі глянув на свою паличку. Вся вона була вкрита слідами пальців. Він спробував нишком витерти паличку мантією. З її кінчика шугонуло кілька золотистих іскор. Флер Делякур кинула на нього зверхній погляд, і Гаррі перестав її терти.

Містер Олівандер випустив з кінчика Седрикової палички струмінь сріблястих димових кілець, задоволено мугикнув і сказав:

— Містере Крум, якщо ваша ласка.

Віктор Крум підвівся й сутуло та клишоного почалапав до містера Олівандера. Віддав чарівну паличку й насупився, запхавши руки в кишені.

— Г-мм, — озвався містер Олівандер, — якщо не помиляюся, це витвір Ґреґоровича? Відомий майстер чарівних паличок, хоч це й не зовсім у моєму стилі... та нехай...

Він підняв