Сашко - Леонід Іванович Смілянський

«Чого доброго, — подумав я, — ми так можемо самі себе налякати…» І, примусивши себе змінити голос на більш твердий, я сказав:

— Ну й придумала!.. Та хто ж тут може ходити, коли німці вигнали звідси всіх до єдиного?

— А самі вони?.. А може, есесівці шукають людей…

— Ти дурна і боягуз, от хто ти…

— Сашко, ти й справді не боїшся?

— Анітрохи!.. Це тобі вже починає щось ввижатися. Краще вже спи…

— Не спиться, Сашко…

— А ти присилуй себе заснути… Полічи до тисячі — і заснеш.

— Добре, Сашко… З тобою зовсім не страшно.

Мабуть, вона повірила мені і перестала боятись. Коли я через кілька хвилин так само тихо погукав її, вона не відповіла. І я теж заспокоївся і знову почав дивитись у вікно.

На подвір’ї школи все було, як і досі. Німецькі машини і далі вивозили різний вантаж. Мені б набридло стежити за цим, якби я несподівано не помітив, що два солдати щось роблять за високим ґанком школи. Я довго придивлявся, але нічого не міг зрозуміти. Постаті солдатів то з’являлися з-за ґанку, то знову зникали там. Увесь час вони світили собі кишеньковими ліхтариками. Це було просто загадково. Я так напружував свою увагу, що хвилинами вловлював деякі не зрозумілі мені слова з їхньої розмови. Ні, далі я не міг залишатись на горищі.

Все навколо школи я знав, як у себе дома, — кожен камінець, кожен кущик, стежку. У мене в голові миттю з’явився план.

І ось я обережно, щоб не збудити Ромку, пішов з горища і почав спускатися сходами, намацуючи рукою поруччя і прислухаючись. На сходах мені знову стало страшно: тут мене легко було б упіймати. Але тим часом усе йшло добре.

Надворі була така тиша, що аж ставало моторошно. Я, майже не дихаючи, проліз в сад. Там тільки я відчув себе зовсім добре. У саду мене не так легко було б упіймати, та ще вночі, та ще коли не горять ліхтарі…

Я підкрадався до школи попід стінами сараїв, що з боку саду. Раптом я почув недалекі тихі кроки. Я враз шмигнув крізь дірку в стіні до сарая і почав прислухатись. Мимо пройшли безшумно, як тіні, двоє людей. Важко було взнати, що то за люди — наші чи вороги. Але вони ступали дуже обережно, щоб не робити шуму, і я вирішив, що то були наші.

Хвилин за дві я виліз із сарая і рушив далі. Ось і шкільні, добре знайомі мені сараї. Як я вирішив ще на горищі, мені пощастило заховатись у щілині між двох сараїв. Пройшовши щілину, я враз побачив недалеко від себе обох загадкових солдатів. Один з них присвічував ліхтариком під ґанок, де копирсався другий солдат. Тепер мені все було видно. Двором проходили й інші солдати. Вони щось носили, швидко й голосно перемовляючись. Але я не приглядався до них.

Солдат під ґанком викопав невеличку ямку і поклав туди якісь бляшані коробки. Потім почав загортати ямку землею. «Мінують! — відразу промайнуло мені в голові. — Ось воно що!.. Вони хочуть висадити в повітря нашу школу…»

Ще не знаючи, що саме треба робити, я помалу почав вибиратися з щілини між сараями. Хоч би швидше приходив ранок!..

Ромка погано спала. Вона щось мимрила крізь сон, стогнала, раз у раз ворушилась. Я не будив її. Сидячи біля віконця, я все думав про міну під ґанком. Ні, треба насамперед побачити вранці дядю Михайла…

Ромка раптом прокинулась:

— Сашко, ти тут?

— Тут.

— Нічого не помітив?

— Нічого.

Вона раптом почала лаяти мене за те, що не збудив її раніше, їй здалося, що вона спала набагато більше, ніж було потрібно за умовою. Вона відштовхнула мене й сіла сама на ящик біля віконця. Я ліг відпочивати. Ромка сказала:

— Сашко, давай пожуємо трошки: дуже хочеться їсти.

— А що будемо їсти завтра? У нас зостався один шматок хліба й одна картоплина.

— Може, я завтра вийду звідси пошукати чого-небудь.

Ми розломили шматок хліба на дві частини, потім одну частину — ще на дві частинки, і кожен з нас одержав по частинці. Була така тиша, що я з своєї постелі чув, як жувала Ромка.

— Ах, коли б завтра прийшли наші! — сказала Ромка.

— Я теж увесь час про це думаю, — сказав я. — Можливо, фашисти ще протримаються кілька днів, бо вони тут не дуже поспішають.

– І щоб усі наші залишилися живі!.. — додала Ромка.

– І твоя мама, — сказав я, — і моя мама, і Юрчиків тато, і його мама, і партизан Бородатий, і всі наші друзі…

– І щоб знову повернулося те життя, яке було в нас тоді, до війни, — мріяла Ромка.

— Життя буде ще краще, тільки б знищити фашистів, — сказав я.

— Тато каже, що фашизму тепер не жити…

— Коли закінчиться війна, я, можливо, знову буду зніматися в картині. Ох, як мені хочеться зніматися в картині, тільки щоб тепер уже картина була не просто про прикордонників і шпигунів, а щоб про наших партизанів у війні з фашистами.

— А я далі вчитимусь грати на піаніно. Мама хотіла, щоб я дуже добре грала на піаніно.

Я теж згадав про свою матір. Я тепер часто про неї думав. Вона дуже хотіла, щоб я добре вчився й мав добру поведінку, а я зовсім не думав про те, що вона хоче. Скільки горя я завдавав своїй матері. Пам’ятаю, коли директор школи заявив їй, що мене, мабуть, виженуть із школи за поведінку, бо я погано впливав на інших учнів, то мати так близько взяла це до серця, що навіть захворіла. Де вона тепер, чи здорова вона?

Коли б я тоді, раніше, слухався її в усьому, мабуть, я жив би краще. А скільки клопоту й прикростей було від мене Сергієві Валентиновичу і директорові школи! Ні, ні, я доведу, що я не такий, яким мене всі вважали.

Коли фашистів прожене Червона Армія з Києва і повернуться з евакуації мати, вчитель, мої товариші й сусіди, я ніколи більше, нізащо і трошечки не ображу їх. Я любитиму свою матір дужче, ніж Ромка свою. Я й зараз люблю її більше за все на світі.

На подвір’ї прогуркотіла машина й стихла. Через хвилину Ромка сказала:

— Все-таки тут дуже страшно. Наших людей поблизу немає, а тільки фашисти, гестапівці…

— Нічого ти не знаєш, тут є й наші, я сам бачив…

— Де, де ти їх