Домбі і син - Чарльз Діккенс
— Не будь такий суворий до мене, Джеймсе, — мовив Джон Турбот. — Кажу ж тобі, — коли я вздрів цього хлопця, він мені всю душу перевернув. Та й як їй не перевернутися, коли там уся моя історія написана. Як тільки Уолтер Гей прийшов сюди, я побачив у нім другого себе.
— Другого себе! — зневажливо повторив брат.
— Не себе теперішнього, а себе тих часів, коли і я вперше прийшов сюди — такого ж життєрадісного, нерозсудливого, молодого, недосвідченого, з такою ж бурхливою уявою, жадібною до пригод, — з такими ж рисами вдачі, що могли повернутися і на добре, і на зле.
— Навряд, — з якимсь саркастичним натяком перебив його брат.
— Ти б’єш без промаху і рука в тебе тверда, і удар глибокий, — відповів Джон так, ніби й справді його жорстоко поранили. — Так мені здавалося, коли я стрів цього хлопчика. І я знав, що це правда. Я бачив, як він іде берегом незримого провалля, де стільки люду так само весело йшло і з якого…
— Стара пісня! — зауважив брат, перегрібаючи вогонь у каміні. — Стільки люду! Ну-ну? «І з якого стільки люду зірвалося…»
— З якого зірвався один, — відказав Джон. — Він, як і цей хлопець, ішов уперед, зашпортнувся раз, потім ще раз і ще, аж зірвався й полетів униз головою, щоб опинитись на дні розбитою дорослою людиною. Подумай, що я перестраждав, дивлячись на цього хлопця.
— Можеш подякувати тільки собі самому, — сказав брат.
— Тільки собі самому, — зітхнувши, погодився Джон. — Своєї ганьби чи вини я ні з ким не збираюсь ділити.
— Ганьбу ти вже поділив, — процідив Джеймс Турбот крізь зуби. І хоч скільки їх у нього було, та ще яких щільних, слова ці пролунали дуже виразно.
— Ах, Джеймсе, — відповів його брат, і вперше в його голосі забринів докір, а судячи зі звуку, він затулив обличчя руками: — Я відтоді і так був вигідним фоном для тебе. Ти, беручись угору, топтавсь по мені як хотів. Нерозчавлюй же мене своєю п’ятою!
Впала мовчанка. Незабаром містер Турбот-управитель почав шарудіти паперами, даючи зрозуміти, що переговори закінчено. Його брат на той час був уже коло дверей.
— Ось і все, — сказав він. — Я стежив за ним з таким трепетом і страхом, що це було ще однією карою для мене, — аж доки він проминув місце, де колись упав я. І тоді, думаю, навіть рідний батько не міг би дякувати богові ревніше, ніж дякував я. Я не насмілювався ні застерегти його, ні радити йому, хоч в разі потреби я таки розповів би йому про себе. Я боявся, що хтось побачить, як ми розмовляємо, і скаже, що я погано впливаю на нього, підбиваю на лихе. А може, й справді так воно й є. Може, в мені сидить якась зараза, не знаю. Пригадай мою історію, приклади її до молодого Гея, до тих почуттів, які він у мене викликав, і не суди мене так жорстоко, Джеймсе.
З цими словами Джон Турбот вийшов у коридор, де стояв Уолтер, трохи зблід, коли побачив його, і пополотнів ще більше, коли хлопець схопив його за руку й прошепотів:
— Дозвольте подякувати вам, містере Турбот. Дозвольте сказати, як я співчуваю вам! Як я шкодую, що став причиною всього цього! Ви тепер для мене як ангел-охоронець! Як я вам зобов’язаний! Як мені вас шкода! — казав Уолтер, стискаючи йому руки і в своєму піднесенні ледве розуміючи, що він говорить чи робить.
Побачивши, що двері сусідньої кімнати — містера Морфіна — відчинені і що кімната порожня, вони за німою згодою ввійшли туди, бо в коридорі весь час були люди. Вдивляючись в обличчя містера Турбота, на якому відбилося внутрішнє хвилювання, Уолтер подумав, що він ніколи не бачив його давніше — до такої міри воно змінилося.
— Уолтере, — поклав Турбот руку на плече хлопця, — мене від вас відділяє провалля, і дай боже, щоб так було завжди. Чи знаєте ви, хто я такий?
— Хто ви такий? — застрягло на язиці в Уолтера, що не зводив з нього пильних очей.
— Це почалося, — промовив Турбот, — незадовго до того, як мені виповнився двадцять один рік. Тягло мене, власне, і раніш, багато раніш, але почалося лише тоді. Коли я став повнолітній, я їх обікрав. Я обкрадав їх і пізніше. Через рік усе викрилося, і тоді, Уолтере, я помер для людей.
І знов останні його слова затремтіли в Уолтера на язиці, але він так і не спромігся вимовити ні їх, ні будь-що інше.
— Фірма поставилась до мене дуже ласкаво. Хай небо благословить старого за його поблажливість! І цього теж, його сина, що тоді тільки-но брався до роботи у фірмі, де мені так довіряли! Мене викликали до теперішньої його кімнати — відтоді я ніколи вже не переступив її порога, — і звідти я вийшов тим, яким ви мене знаєте. Багато років просидів я на місці, де сиджу тепер, але тоді про мій вчинок знали всі, й для всіх я був як поганий приклад. Час скасував цю частину моєї спокути, і тепер, я думаю, опріч трьох найстарших у фірмі, ніхто не знає точно моєї історії. Доки малий Домбі виросте і йому розкажуть про мене, мій куток, сподіваюся, буде вже вільний. Я принаймні хотів би, щоб він був вільний. Це єдине, що змінилося в моєму житті з того дня, як я загубив і молодість, і надії, і товариство порядних людей. Хай бог благословить вас, Уолтере, і всіх, хто дорогий вам, на чесний шлях, а ні — хай уб’є вас на місці!
Невиразний спомин, як він тремтів з голови до п’ят, ніби від страшного холоду, а потім гірко розплакався — тільки це й залишилося в пам’яті Уолтера, коли він намагався згадати, що ж таки відбулося між ними.
Згодом Уолтер побачив його схиленого над столом, мовчазного, понурого,
