Таємничий острів - Жюль Верн

Колоністи взяли також дві сокири, щоб прокладати дорогу в густому лісі, бінокль і кишеньковий компас.

Зі зброї вони вибрали дві кремінні рушниці, що годилися тут більше, ніж пістонні, бо для кремінних рушниць потрібні тільки кремені, які легко замінити, а запас пістонів, коли б їх часто використовували, швидко вичерпався б. Проте вибрали вони також один карабін і взяли до нього патронів. Мусили прихопити й пороху – в барильцях його було близько п’ятдесяти фунтів; але надалі інженер мав намір виготовити якусь іншу вибухову речовину, що дало б змогу заощаджувати фабричний порох. До вогнепальної зброї додали п’ять мисливських ножів у шкіряних чохлах, і за цих умов колоністи могли відважитися вирушити у невідомий густий бір з надією, що їм за будь-яких обставин пощастить вибратися зі скрути.

Нічого й казати, що озброєних до зубів Пенкрофа, Герберта й Наба аж розпирало від радощів за таку амуніцію, хоч вони й обіцяли Сайресу Сміту не робити без потреби жодного пострілу.

О шостій ранку пірогу зіштовхнули на воду. В неї посідали всі колоністи, не забувши й Топа, і попливли до гирла річки Вдячності.

Лише півгодини тому почався приплив. Колоністи могли пливти ще кілька годин за течією, і цим належало скористатися, бо пізніше, під час відпливу, течія повернеться у зворотний бік і пливти вгору річкою стане важче. Через три дні місяць мав уже бути вповні, тому приплив був досить високий, і пірога, яку він підганяв угору за течією, швидко пливла між високими берегами, і навіть не треба було дуже налягати на весла.

За кілька хвилин дослідники дісталися коліна річки, де сім місяців тому Пенкроф спорудив свого першого плота.

За цим коліном річка робила досить крутий поворот і текла далі на південний захід під густим суцільним шатром вікових хвойних дерев.

Річка Вдячності текла мов убрана в чудові зелені шати. Сайрес Сміт і його супутники не могли намилуватися красою, що її так легко творить мати-природа, поєднуючи синяву чистих річок і зелень дерев. Що далі вони пливли, то більше змінювалися породи дерев. Праворуч ярусами здіймалися прекрасні зразки родини ільмових – могутні берести, з незамінною у будівництві деревиною, здатною довго зберігатись у воді; цілі гаї інших дерев з тієї самої родини, а серед них і кропив’яні дерева, що дають дуже корисну олію. Ще далі Герберт помітив кілька лардизабалових дерев, – з їхніх гнучких гілок, вимочених у воді, виходять чудові канати, – і два-три стовбури чорного дерева красивого темного кольору з примхливими прожилками.

Час від часу там, де легко було пристати до берега, човен причалював. Тоді Гедеон Спілет, Герберт і Пенкроф із рушницями в руках виходили з нього й разом із Топом досліджували околиці. Тут траплялася не лише дичина, а й корисні рослини, якими не варто було нехтувати, і юний натураліст був надзвичайно вдоволений, відкривши різновидність дикого шпинату, схожого на лободу, та багато рослин, що належали до родини капустяних, – їх, без сумніву, можна було «одомашнити», пересадивши в інший ґрунт; тут росли хрінниця лугова, хрін, ріпа й невеликі, заввишки з метр, укриті пушком кущові рослини з коричневим насінням.

– Знаєш, що це за рослина? – запитав Герберт моряка.

– Тютюн! – вигукнув Пенкроф, котрому, без сумніву, доводилося бачити улюблене зілля тільки у люльці.

– Ні, Пенкрофе! – відповів Герберт. – Не тютюн, а гірчиця.

– Гірчиця так гірчиця, – розчаровано мовив моряк, – але якщо раптом тобі, синку, потрапить на очі тютюн, – не нехтуй ним.

– Знайдемо і його колись! – заспокоїв моряка Гедеон Спілет.

– Справді?! – вигукнув Пенкроф. – Коли це нарешті станеться, на нашому острові бракуватиме хіба що пташиного молока!

Вони старанно викопували різні рослини й переносили їх до піроги, якої не покидав замислений Сайрес Сміт.

Журналіст, Герберт і Пенкроф таким чином кілька разів висаджувалися то на лівому, то на правому березі річки. Лівий берег був пологіший і лісистіший. Стежачи за кишеньковим компасом, інженер визначив, що від першого коліна річка тече з південного заходу на південний схід майже по прямій близько трьох миль. Можливо, напрямок її русла десь далі змінювався і вона повертала на північний захід, до відрогів гори Франкліна, звідки, очевидно, й починалися її витоки.

Під час одного з походів на берег Гедеонові Спілету пощастило впіймати живими двох самок і двох самців з родини курячих. То були птахи з довгими й тонкими дзьобами, довгою шиєю, короткими крилами і без ознак хвоста. Герберт мав цілковиту слушність, визначивши, що то одна з порід курей, і колоністи одностайно вирішили, що вони стануть першими поселенцями їхнього майбутнього пташника.

Але досі рушниці мовчали, і перший постріл пролунав у лісі Далекого Заходу тільки тоді, коли з’явився дуже красивий птах, який нагадував рибалочку.

– Я його впізнав! – крикнув Пенкроф, рушниця якого вистрелила ніби сама собою.

– Кого ви впізнали? – запитав журналіст.

– Птаха! Він утік від нас, коли ми вперше досліджували наш острів: саме на його честь ми й дали назву лісові.

– Жакамар! – вигукнув Герберт.

І справді то був жакамар – прекрасний птах із досить жорстким оперенням, що відливало металевим блиском. У нього вцілило кілька дробинок, і він каменем упав на землю; Топ приніс його в човна, а за ним і з дюжину чубатих папужок завбільшки з голуба: їхнє оперення яскраво-зелене, підкрилки малинові, а знизу чубчика – білий пружок. Честь поцілити в папужок належала підліткові, і він дуже пишався тим. Папужки смачніші за жакамара (його м’ясо досить жорстке), але Пенкрофа важко було переконати, що на світі знайдеться дичина, краща за жакамара.

О десятій ранку пірога опинилася біля другого коліна – миль за п’ять від гирла річки. Тут мандрівники стали на перепочинок, поснідали і посиділи на траві в затінку високих красивих дерев.

Ширина річки ще сягала від шістдесяти до сімдесяти футів, а глибина – шести футів. Інженер помітив, що в неї впадає багато приток, роблячи її повноводішою, але всі вони не судноплавні. Що ж до лісу, який поселенці називали лісом Жакамара, а також лісом Далекого Заходу, то йому, здавалося, не було меж. Ні в хащах, ні біля берега річки ніщо не вказувало на присутність людини. Колоністи не виявили нічогісінько, що свідчило б про те, що тут є люди; і було ясно, що ні сокира дроворуба не торкалася дерев, ні мисливський ніж першопрохідника не зачіпав ліан, які перекинулись зі стовбура на стовбур серед густих чагарників і високих трав. І якщо люди, котрі зазнали корабельної аварії, й висадилися на острів, то вони ще перебували десь на узбережжі, а