Сашко - Леонід Іванович Смілянський

Я мовчав. Та директор сам добре знав те, про що немовби питав у мене. Він говорив далі:

— Тобі потурали в класі і за всі твої витівки тільки знижували оцінку по поведінці — ось і все. А для тебе це — як горохом об стіну. Ти не з тих, яких можна так легко вмовити або примусити каятись. Завдав ти нам клопоту та й матері своїй теж. Ну що ж нам з тобою робити? Доведеться, мабуть, до іншої школи ходити тобі.

Тоді, не тямлячи себе, я вигукнув:

— Не буду, не буду я більше! Останній раз простіть мені… Більше я… більше я… ніколи…

Щось мені здушило горло і не дало говорити, сльози текли по обличчю.

Хтось витирав мені хусткою обличчя і гладив по голові. Коли очі мої проясніли від сліз, я побачив у кабінеті кількох учителів і серед них Марину Пилипівну. Я все ще хлипав. Сам просто не розумію, як це я розплакався. Потім директор підійшов до мене й сказав:

— Значить, ти розумієш, що ти зробив поганий вчинок? Так? Гаразд. Ну, то ось що, Сашко, давай ми з тобою договоримось: ти мені даєш слово, що нічого подібного більше не повториться.

— Ніколи, ніколи більше… — хлипаючи, вимовив я.

— На жаль, — сказав директор, — ти не можеш дати піонерського слова, бо ти ще не піонер. Щоб бути в майбутньому піонером, тобі доведеться добре підтягтися. От ми з тобою й договоримося, що ти будеш добре триматися. Спробую я ще раз — яке слово в Сашка Жука. Я залишаю тебе в нашій школі, і дякуй своїй матері, що змінила своє рішення і випросила дозвіл повернути тебе до нашої школи.

Ні, я не міг так відразу повірити, що директор це й справді промовив. Мабуть, у мене було дуже здивоване обличчя і, як завжди в таких випадках, відкритий рот, бо директор сказав:

— Ну чого ж ти дивишся на мене, як на якесь диво? Чого ти ще хочеш?

І тоді я, здається, сказав «спасибі». Якась скажена сила винесла мене з кабінету директора. Я помчав коридором до роздягалки. І Ромка, що чекала на мене в коридорі, зуміла наздогнати мене тільки надворі, коли вже я біг вулицею.

Починалася провесінь. Від великих снігових заметів позоставалися тільки маленькі брудні горбочки, в які було зовсім не цікаво залазити. В невеличких калюжках на тротуарі, збрижених вітерцем, грало сонце. На нашій вулиці було багато дерев, і мої старі друзяки горобці так розцвірінчалися на одній вербі, що я, звичайно, не втримався і, заклавши пальці в рот, голосно свиснув. Вони з галасом полетіли повз мене так близько, що я міг би хапати їх рукою. Я спробував верещати по-гороб’ячому, і в мене добре виходило; Ромка запевняла, що навіть краще, ніж у самих горобців.

Раптом мені в шию влучила грудка снігу; ззаду нас наздогнала юрба хлопців на чолі з Грицьком Мірошниченком. Вони закидали нас сніжками. Ми з Ромкою повішали портфелі на паркан і прийняли бій. Грудки з мокрого снігу били так дошкульно, що кожен з нас хапався за вражене місце. На Ромку напосіло кілька хлопчаків, але вона відбивалася здорово, ще й мене підбадьорювала. Хлопців було значно більше, але коло них було мало снігу, а біля нас досить. Я, натягнувши шапку на вуха, перестав кидати і швидко почав ліпити сніжки. Ромка люто відбивала напад, хоч її вже оточили й обкидали незліпленим снігом. Тоді з великим запасом сніжок я знову втрутився в бій, хлопчаки відступили, бо я тоді схожий був на кулемет: не ліпив сніжок, а кидав готові безперервно. І в цю мить в тилу нападаючих з’явився Юрчик і з ним кілька учнів нашого класу. Вони кинулися в атаку, і перемога була за нами. Хлопці примушені були розбігтися по чужих дворах, тільки Гриша Мірошниченко, що вчився теж у нашому класі, підійшов до нас. Ромка була мокра, але вона на те не зважала й дзвінко сміялася.

— А ти молодець, хоробра, — сказав їй Гриша.

Його мати працювала за кухаря в санаторії під Києвом. Вона не щодня бувала дома, і Гришу нікому було примушувати, щоб він робив уроки. Він після школи цілими днями пропадав на вулиці, і вже добре знав тут усіх дітей, і знав, хто з них хоробрий, а хто боягуз.

Одного разу ми з Гришею ковзалися на потемнілому вже льоду у глибокій балці під заводом «Арсенал». Там був невеличкий ставок з острівцем посередині. Скільки разів ми каталися на ньому в човнику! Тепер лід біля берегів був уже підмитий, тріщав під ногами, і тріщини розбігалися в усі боки, нагадуючи величезне павутиння. Гриша побіг до острівця. Раптом лід під ним проломився. Гриша з переляку закричав не своїм голосом і враз опинився в воді до самих плечей. Шапка злетіла в нього з голови. Волосся розпатлалось і закрило йому очі: «Рятуйте!» Він пробував лягти грудьми на кригу, але вона враз ламалася під ним. Я згадав, що він улітку ще тільки вчився плавати.

— Тримайся! — гукнув я до нього.

Мені, звичайно, не було часу думати. Я скинув з себе теплу сукняну сорочку і, лігши на кригу, поповз до потопаючого Гриші. Лід коловся піді мною, і розколини розбігалися павутинням від мене в різні боки. На льоду піді мною враз з’явилась вода. Напевне, вона була дуже холодна, але я в цей момент не відчував цього. Я думав тільки про те, щоб схопити Гришу до того, як він пірне востаннє під воду. Видно, я був важчий за нього, бо за якихось три-чотири кроки від берега лід проломився піді мною. Я вмів добре плавати і тримався на поверхні води, намагаючись грудьми підім’яти під себе тонкий лід. Гриша вже не пробував лягти на лід, а тільки хапався за нього ослаблими руками. Погано було те, що я почав раптом відчувати страшний холод, і руки мої, через те що я ламав ними лід, вкрилися кров’ю і буквально заклякли. Нарешті я наблизився до Гриші на таку віддаль, що зміг подати йому руку.

Тепер я підгрібав однією рукою, а другою тягнув за собою по пролому до берега Гришу, який борсався у воді, силкуючись триматись на поверхні. Мені навіть здалося, що він таки плив за мною… Принаймні дуже скоро ми були вже біля самого берега, де було неглибоко. Сторож по самий пояс увійшов у воду назустріч нам і, простягнувши руки, схопив нас