Сашко - Леонід Іванович Смілянський

Минуло кілька днів, Юрчик і я близько потоваришували з Ромкою. Так звали ту дівчинку в ластовинні. Батько її був машиністом на залізниці.

Незабаром Ромку перевели з її школи до нашої, в той клас, у якому були й ми з Юрчиком.

Часто ми втрьох збиралися в них, особливо коли діставав хтось із нас дуже цікаву книжку. В мене ми не збиралися, бо в мене собака й папуга, й ми вп’ятьох як здіймемо галас, то бабуся нас відразу вижене з хати, а сидіти тихо ми не можемо, бо матері цілий день не буває дома, а бабусі нам не страшно.

В Юрчика ми збиратися не можемо тому, що його мати вважає, немовби я навчаю його різних поганих штук. Вона сказала моїй матері, що я навчив Юрчика видряпуватись високо на дерева, а я зовсім не вчив його — він сам у мене навчився.

Ромка була ласунка і за гроші, які давала їй мати, купувала тістечка. Спочатку вона підбирала кінчиком язика на тістечку квітку з крему, заплющувала від насолоди очі й прицмокувала, потім… Що й казати… Коли б не ця звичка, з Ромки вийшов би справжній хлопець. Батько її, дядя Михайло, теж хороший чоловік. Коли ми здіймемо в їхній квартирі страшенний галас, мати Ромчина тільки охає та хитає головою, а батько, навпаки, регоче, ще й підбиває галасувати. Одного разу, коли ми гралися в піжмурки, я заховався до буфета з посудом. Мене не тільки Ромка не знайшла, а й ніхто не знайшов. Довго гукали, а я не відгукувався. Думали, що я пішов з хати, але на вішалці було моє пальто й шапка, а серед калош у передній мої чоботи, бо я для зручності роззувся. Потім, коли я виліз із буфета, мати Ромчина тільки ойкнула й кинулась до буфета: вона думала, що я потрощив їхній посуд. А дядя Михайло так реготав, що аж вуса його ворушилися і скидалися на крила ластівки в повітрі. Він сказав, що знав, де я заховався, і що йому подобається моя винахідливість. Ну, звичайно, коли б розчавив те величезне блюдо для холодцю, на якому я сидів у буфеті, то йому не дуже сподобалось би це. Він обіцяв взяти мене з собою на паровоз, як потеплішає. Я нагадував Ромчиному батькові його обіцянку щоразу, коли зустрічався з ним.

У клубі в мене був знайомий кіномеханік. Я часто допомагав йому при кіноапараті і навіть не раз їздив з ним по кінокартини до складу. За це ми з Юрчиком завжди перші дивилися нові кінокартини в клубі. І ось, коли я вже хотів повести до клубу в кіно з собою і Ромку, мати спитала мене:

— Ти куди?

Був вихідний день, і вона була дома.

— До клубу, — відповів я. — Сьогодні нове кіно.

— З завтрашнього дня, — сказала мати, — ходитимеш до іншої школи.

— Я не піду до іншої школи, і вчитимусь у своїй, і буду добре триматися і поводитися.

Мати зітхнула вдруге, а руки її майже зовсім спинились, і клапті шумовиння на її ліктях з тихим шерхотом стигли й оберталися на краплини каламутної води. Так вона й не відповіла мені нічого.

Тієї ночі я довго не міг заснути. В кутку біля настільної лампи бабуся в’язала мені рукавицю. Чути було, як за дверима на кухні мати гриміла ночвами. Я лежав, заплющивши очі, але не спав. Як мені хотілося в цю хвилину зробитися якоюсь великою людиною, приїхати додому, піти до школи… Хай би подивились, який Сашко «шибеник» і «хуліган»! Добре було б стати великим мандрівником і відкрити, наприклад, ще якусь землю. Або зніматися в картині «Чапаєв» і грати самого Чапая або кулеметника… Що б тоді сказав директор школи? Сам би просив, щоб я вчився в його школі. А найкраще, коли б вистежити шпигуна-диверсанта десь на кордоні, і щоб напасти на нього і качатися з ним у лісовій хащі по землі у смертельній сутичці, і щоб він мене поранив, а я щоб його не випустив з залізних обіймів, аж поки не наспіли б прикордонники з собакою. Диверсанта зв’язали б і повели, а мені зробили б з гілля носилки і понесли. А потім десь у газеті — «Подвиг учня третього класу Сашка Жука»… А директор уранці прийшов би до школи, розгорнув би в учительській газету, а там — «Подвиг учня третього класу Сашка Жука»… Ех, не так просто натрапити на диверсанта!

Я чув, як з кухні ввійшла мати, підійшла до мого ліжка. Я не розплющив очей. Мати тихенько пішла до столу й сіла біля бабусі. Я трошки розплющив одне око. Відпочиваючи біля столу, мати мовчки довго дивилась у мій бік.

— Ах ти шибеник, муко ти моя!.. — тихо вимовила вона, пов’язуючи на голову косинку.

— Що там іще накоїв? — спитала бабуся.

— Його перевели до іншої школи, а він туди не ходить.

— А куди ж ото він ходить?

— До старої ходить. Він сам мені сказав, та я ще й з першого дня знала про це від директора. І що тепер робити — не знаю.

Вони розмовляли притишено, але я чув усе. Виходить, мати знала, куди я ходжу на уроки. Чого ж вона нічого мені не говорила? Я прислухався, щоб не пропустити й слова з їхньої розмови. Підперши чоло долонею, мати довго мовчала. Через хвилину бабуся промовила тихо:

— А я ото помічаю, що наче поміняли нам хлопця. Щось наче не той він, що був. Мовчить більше, над уроками старанно висиджує. Щось, думаю, є таке… Ховається з чимось.

— Піду завтра ще до директора, — сказала, готуючись спати, мати, — що він порадить. Треба нарешті вирішити.

Світло погасло, і незабаром я заснув.

Після того минуло ще два дні. На останньому уроці Марина Пилипівна сказала мені:

— Сашко, після уроків підеш до директора…

Хтось з учнів читав щось із читанки, хтось пробував розповідати прочитане, до когось зверталася Марина Пилипівна з запитаннями, — я наче не розумів нічого. Я думав тільки про те, що ось зараз директор накаже мені назавжди покинути школу й не приходити до нашого класу. І заберуть від мене моїх товаришів…

Я увійшов до кабінету директора й спинився біля дверей, дивлячись на кінчики своїх чобіт.

— Ну що ж, — сказав директор, —