Сашко - Леонід Іванович Смілянський
На нашій вулиці назустріч мені мчало з гори кілька санчат з дітьми. Я відняв у двох сусідських дівчаток санки й з’їхав кілька разів з самого вершечка гори. Та дуже скоро це набридло мені. Побачивши довгу ковзанку на вулиці, я почав ковзатися на ній, але за другим разом ноги мої раптом попливли вперед, потім завернули вбік, я не втримав рівноваги і добре гепнувся спиною на лід. З гори на мене йшла з великою швидкістю автомашина. Дорога була слизька, і не так просто було загальмувати авто. І вмить, незважаючи на те, що дуже забився, падаючи, я швидко порачкував з дороги. Машина пройшла повз мене, і тоді поблизу пролунав глумливий сміх. Лізти рачки — це таки справді смішно. Недалеко стояла якась дівчинка на лижах і глузувала з мене. За хвилину вона була вже далеко внизу. Поряд з нею бігла знайома мені дівчинка з нашої вулиці.
Поки вони були внизу, я трохи відсапнувся, бо спочатку від удару мені раптом перетяло дихання. Тепер я підвівся, обтрусив з себе сніг. Як мені сказали потім, дівчинка на лижах переїхала з батьками на нашу вулицю всього кілька днів тому. Вони жили тепер у дворі поряд з нашим домом. Дівчинка була руда, в ластовинні, з носом, що нагадував ґудзик. На зріст вона була майже така, як і я.
Коли дівчинка наблизилась, я вийшов із своєї схованки й пішов їй навперейми. Вона не звернула на мене уваги і продовжувала поволі підійматись на лижах угору.
— Ти чого сміялася?
— Бо смішно було…
— Ага, так?
Я штовхнув лижі ногою. Дівчинка впала. Я смикнув за лижі, обірвав кріплення і, поки дівчинка підводилась, кинув їх через паркан, за яким починався яр. Лижі з’їхали на самий низ яру, а я пішов далі. Був певен, що дівчинка полізе в яр за ними і, головне, розплачеться, але помилився: вона віддала своїй подрузі одну лижну палицю, а з другою наздогнала мене й почала періщити по спині. Я просто сторопів і в першу хвилину застиг. Не вірилось, що на світі можливі такі речі. Я спробував дістати її кулаком, але вона вправно вивернулася, схопила мене за комір і пхнула головою в сніг, наметений вітром під парканом. Коли я, розлютований, вибрався з кучугури, то почув тільки дзвінкий регіт обох подруг десь унизу, в самому яру, куди вони полізли рятувати лижі. З люті я не знав, що робити. Кидався в різні боки, пробував ламати паркан, але не подужав, хапав пухкий сніг. Мене, Сашка Жука, набило серед вулиці якесь нікчемне руде дівча!..
Ще було рано, і вдома я застав тільки бабусю. Вона саме годувала цукром мого папугу в клітці, якого ще до того, коли його придбав мій небіжчик батько в одного свого знайомого, хтось прозвав Ласуном. Це було навіть влучно. В нашій сім’ї ще не було такого ласуна, як цей папуга, який, незважаючи на те, що мав близько ста років, так любив ласощі, як мала дитина.
Мати ще не повернулася з роботи. Бабуся тричі сплеснула руками, побачивши моє подряпане обличчя, роздерте в кількох місцях пальто і мокрі від снігу чоботи. І вже зовсім перелякалась, засунувши руку мені за комір сорочки: я був увесь мокрий, бо впрів, коли бігав на вулиці.
Цапко, мій песик, який досі спав у кутку за канапою, підвівся на місці й довго, замислено дивився на мене. Мені навіть здалося, що він з докором похитав головою. А папуга Ласун, який чомусь краще переймав слова від моєї матері, ніж від мене, чітко вимовив тричі підряд: «Шибеник! Шибеник! Шибеник!»
Я не сердився ні на кого з них, це були справжні мої друзі, готові захищати мене кожної хвилини, але на цей раз вони були безпорадні, щоб допомогти мені. І коли я, ледве стягнувши з себе мокрі чоботи, сів до тарілки з супом, бабуся побурчала трохи й почала зашивати дірки на пальті.
Після обіду я вмостився біля вікна на канапі з своєю улюбленою книжкою про челюскінців, але читати не зміг: думки мої були десь далеко.
Все-таки — що вони зі мною думають зробити?
НАД МОЄЮ ГОЛОВОЮ ХМАРИ
Вчора мати повернулася додому пізно. Після роботи в неї були ще справи в місті.
Коли я сказав, що директор викликає її до себе на завтра, вона спочатку нічого не відповіла, а потім сказала:
— Щось уже накоїв там? Ну, сам наробив, сам і викручуйся, як знаєш.
Я надумав сказати директору, що матері немає часу.
Директор відразу не спитав мене про матір. Може, він і зовсім за буде про історію з кулькою і ковзанкою…
Дівчинка з ластовинням виявилась не такою вже й поганою. Увечері, коли я вийшов на вулицю, вона вже каталась на лижах. Я не зачіпав її, але стежив, як вона вправно бігла вгору, а потім щодуху сміливо з’їжджала вниз. Лиж у мене не було. Я спробував якось зробити їх сам. На подвір’ї стояла чиясь стара бочка, я позбивав обручі і вийняв дві клепки. З них зробив собі лижі. Але, по-перше, це були не лижі, а чиста дурниця, я тільки вивалявся в снігу через них, а по-друге, один мешканець нашого дому наскаржився матері, ще я зіпсував йому бочку. І мені знову влетіло. Мені майже щодня за щось влітає.
Але я мріяв про лижі. Місцевість поблизу нашого дому була нерівна, з горбками й вибалками, з крутими узвозами на вулицях, — можна було б чудово кататися на лижах.
Так от, дівчинка проїхала повз мене разів зо два, потім сама підійшла до мене й сказала:
— На, катайся поки що на моїх.
Її всіяне ластовинням рум’яне обличчя, з якимись бісинками в сірих очах, усміхалось. Я спочатку думав, що вона глумиться з мене, і вже хотів був сказати їй що-небудь образливе, а то й штурхнути в спину, але вона додала:
— Тато каже, щоб я частіше відпочивала…
Вона зійшла з лиж
