Мільйонери з порожніми кишенями - Поль Берна

Шарлюн стояв поблизу й пильно дослухався до розмови.

— Не забувайте, — озвався, помовчавши, мосьє Аморетті,— що за два місяці буде вам ще одна халепа! До містечка приїдуть люди з префектури, а ви ж знаєте — вони всюди впхають свого носа…

— То й що? — відгукнулись могікани.

— Вони мають право застосувати статтю сьому, — драматично виголосив мосьє Аморетті.— Себто — хатини буде приречено до знищення. Зрештою, вас застерігали про це ще рік тому. Хоч-не-хоч — доведеться перебратися куди-інде. Маєте ще сорок днів, аби знайти собі інший притулок…

На обличчях могікан відбилися розпач і гнів.

— Так не годиться робити, Альфонсе! — вигукнув дід Кадюс, метляючи бородою перед самісіньким носом мосьє Аморетті.— Це ганьба! Ми маємо право на поміч, люди з префектури не можуть вигнати нас звідси, як тих собак…

— Ви, звісно, маєте один спосіб залагодити справу, — кинув мосьє Аморетті, микуляючи очима. — Порадьтеся з мосьє Кастераном, підприємцем із Ла Сьота. Коли він погодиться збудувати вам на виплату якісь годящі оселі — про мене!

— Ти що, з глузду спав? — озвався хворовитий Ескофьє.— Той Кастеран злупить із нас три шкури за етернітові халупи, ще гірші від оцих!

Мосьє Аморетті недбало стенув плечима..

— Ну, тоді я умиваю руки.

Могікани обурено загомоніли.

Шарлюн протиснувся наперед і став між Кадюсом та Сезарін. Він був на цілу голову вищий за них.

— Скільки ж заправить мосьє Кастеран? — спитав він голосно й дзвінко.

— Ще цього палія тут бракувало! — гарикнув, спалахнувши, мосьє Аморетті.— Замовч, шмаркачу! А то я заткну тобі пельку твоєю дудкою…

І пузань шарпнувся, наміряючись провчити зухвальця. Та Шарлюн тільки того й чекав — він рвонувся й гайнув навтіки, дмухаючи, як несамовитий, у дудку. Мосьє Аморетті погнався був слідом і зопалу пробіг метрів із сто, не вважаючи на одностайний регіт, що ним зустрінуто це цікаве змагання, але зрештою йому довелося скласти зброю. Мить — і він умчав з пожарища на пожежному джипові.

Шарлюн відшукав Міке з «собаками» на круглій галявині. Він продудів раз і другий — з ближньої алеї вигулькнула решта ватаги. По двох годинах ловів та мотанини на пожарищі всі вони геть потомилися, але доконче треба було обговорити всі події…

— В чому ж річ? Звідкіля взявся вогонь? — спитав Смішко. — Це діло ми повинні вияснити.

— Ви часом не бачили в гаю кого-небудь чужого? — запитав Шарлюн у «собак» — адже вони перші вгледіли вогняні омахи.

Та жоден з них не примітив у зарослях нічого підозрілого. Втім, Міке завагалася.

— Скільки нас було, коли ми почали гонитву? — спитала вона.

— Одинадцятеро, як і завше! — здивовано відказав Шарлюн. — Опецьок Дуду — страхополох; він з нами не ходить відтоді, як Шпиндель зжував у нього капелюха…

Міке засміялась з усіма, а тоді повела далі:

— Нас було повсякчас шестеро, я й «собаки» — попереду. Шарлюн біг із Норін, Зозуликом, Розет та Смішком — уп'ятьох. Стривай! Одну мить мені здалося, наче вас було шестеро!

— Коли саме?

— Як ми лізли до каземату. З вами був ще хтось, він біг позаду. Це мене вразило. Перегодом я обернулась — аж вас знов п'ятеро. Той уже зник…

— Може, якийсь хлопчина з пляжу, — сказав Смішко.

— Як він був зодягнений? — допитувався Шарлюн.

Міке поміркувала хвильку.

— Хіба здалеку роздивишся? Здається, шорти й сорочка, як усі тут ходять…

Вона видимо дещо замовчувала, але ніхто того не завважив, — всі охоче пристали на Смішкову думку. А Шарлюнові вже крутився в голові новий прецікавий задум.

— Мені щойно сяйнула грандіозна ідея, — мовив він раптом, і очі йому заблищали. — Гран-ді-оз-на!

Це слово в нього завше знаменувало якусь справді незвичайну вигадку. Всі зажадали пояснень. Та хлопець таємниче відмовив:

— Ні, зараз я вам нічого не скажу! Але знайте: ця нова справа куди захватніша, аніж лови з гончаками. Проте вона куди й клопітніша… Ну то як, усі згодні до неї взятися?

На це запитання могла бути лише одна відповідь.

— До речі, де Шпиндель? — похопився Зозулик.

І справді, здурілого віслюка треба було б відшукати. Тож Шарлюн вирядив Сандрін та Смішка, доручивши їм обійти увесь гай і узлісся.

А тим часом мадмуазель Блан стояла біля вікна свого бунгало і з утіхою дивилася на цей квітник русих та чорнявих голів, між якими палала одна руда чуприна. З усіх шістдесяти її учнів найдужче вона любила Шарлюна та його завзятих друзів. Любила їх тому, що всі одинадцятеро аж іскрилися життєвою енергією, яку вона цінувала понад усе. Вони ніколи й ніде не сиділи склавши руки. Звісно, клопоту з ними вона мала по самі вінця: поза домівкою ці діти, полишені на самих себе, могли заблукати й звернути на слизьку стежку. Але мадмуазель Блан втручалася завше вчасно, і то так обережно, що вони зовсім того не помічали. Вона ніколи не картала цих бісенят і не спиняла лету їхньої буйної фантазії. Слухаючи їх, вона тільки всміхалася. І усмішка та промовляла: розважайтеся собі на здоров'я, аби ви тільки мали перед собою шляхетну й добру мету.

Сандрін та Смішко повернулися за півгодини й радісно сповістили, що Шпиндель потрюхикав на мосьє Мазетове дворище; він був ніби трохи пригнічений, але загалом йому все те зійшло, очевидячки, як вода з гуски.

— Навіть кінчика хвоста не обпалив! — захоплено вигукнув Смішко.

День схилявся до вечора, затока повивалася тінями.

— Ходімо до хатин, — сказала Міке. — Хоч трохи поможемо могіканам.

— Саме до часу туди нам ходити! — посміхнувся Шарлюн. — Вони як угледять наші чорні мармизи, зразу знімуть галас, що то ми підпалили хащі! Проте ми могли б помогти