Викрадач ангелів - Ів-Марі Лунд

Фабіан звівся на ноги й підійшов до вікна ближче. На пальці діви сяяв перстень із зеленим камінчиком. Смарагд. Усього кілька хвилин тому сонце, напевно, освітлювало цей перстень і кидало промінь… зелений промінь — у каплицю Фенріса! Таким чином Вовк і Віта плекали надію навіть у каплиці ненависти. Тепер та надія врятувала його. Він не хотів того згадувати, але мусив зрозуміти: він бився з Оксамитовим Лицарем у каплиці на підлозі, й очі…

— Він не витримав світла, — спокійно сказав Фелікс. — Воно пронизує все — і правда стає очевидна.

І тут Фабіан урешті-решт зрозумів останій рядок загадки: «Лиш каменя не бачить він зеленого з усіх сторін». Це був той зелений промінь, що вразив очі темного ангела. І саме там, де лежала його голова, мав бути тайник! Коли промінь упав на кам’яну плиту, камінь позеленів.

Він вернувся на те місце, де вони билися. Потім став навколішки біля великої кам’яної плити, обережно постукав по ній пальцями. Звідти долинув глухий звук. Фабіан спробував підняти плиту, але вона не зрушилася.

Він озирнувся на Фелікса і запитально глянув на нього. Зараз або ніколи. Фелікс кивнув головою і мізинцем підважив плиту. Фабіан, стоячи навколішки, занишпорив під нею. Він дістав провощений пакет, схожий на той, що вони знайшли в будинку Креспа. У пакеті лежав пергамент із декораціями у яскравих кольорах. Фабіан одразу помітив, що це документ, і простягнув його Феліксові. Загадку було розгадано — і вони знайшли дорогу з лабіринта.

Трохи згодом вони з Феліксом сиділи у дзвіниці й смакували марципанами. Звісно, було дивно, що ангел міг їх наминати, і ще дивніше, що йому хотілося ними ділитися. Фабіанові важливо було отримати відповідь на запитання:

— То що ж усе-таки сталося з Оксамитовим Лицарем?

— Те, що я й казав: він не витримав світла, — відповів Фелікс. — Я був готовий вчепитися в нього, якби ти мене покликав. Але ти цього не зробив. Ти міцний горішок, Фабіане Рінґере. Ти волієш сам давати собі раду. Але і я не міг споглядати твоєї поразки з Асмодеусом, коли ти так хоробро з ним бився. Той зелений промінь відібрав у нього силу, тож як тільки ти знепритомнів, я легко перебрав на себе відповідальність. Ти не зміг би з ним весь вік перебувати в одному товаристві. У нього страшенно важка вдача.

— Але що ти з ним зробив? — спитав Фабіан. — Він мертвий?

Фелікс зітхнув.

— Михаїл убив дракона, — відповів він. — Але драконяче поріддя живуче. Асмодеус і досі має срібну шпору, тому його важко здолати. Однак якийсь час він не завдаватиме ніякої шкоди.

— Не второпаю, про що ти, — пригнічено сказав Фабіан.

— Оце тобі й уся відповідь, — відповів Фелікс. — І ти повинен із нею жити. Можливо, поступово все стане ясніше.

Він запхнув марципан у рот і підвівся.

— А тепер я чекаю гостя, — сказав він. — Ти його добре знаєш.

Фабіан здивовано глянув на ангела й тільки-но збирався запитати, хто ж то має прийти, як у двері дзвіниці постукали.

— Заходьте, — лукаво всміхаючись, крикнув Фелікс.

Двері відчинилися, і з’явився… пастор Лінд!

Фабіан із подиву витріщив очі. Фелікс його підштовхнув.

Старенький пастор схопив Фабіана за руку.

— Я тобі не подякував, як належить, Фабіане Рінґере. Ти зі своїми друзями врятував наше місто! Мені забракло сили навести лад у всьому, що сталося, тож я щасливий, що Фелікс знайшов собі спільників.

Фабіан закліпав віями.

— То ви знали про Фелікса ще до того, як я вам про нього розповів? — спитав він.

Пастор кивнув головою.

— Я знав, що він десь тут, бо ж просив допомоги в Штабі Всевишнього. Але до тієї ночі, коли ми говорили про ангелів, я гадки не мав, що ти з ним спілкуєшся. А ще я розумів, що тобі загрожувала велика небезпека, тому послав за тобою в церкву Птахоспіва.

— І Птахоспів?.. — нерішуче спитав Фабіан.

— Мій надійний помічник і звичайнісінька людина, — відповів пастор Лінд. — Але він знає більше, ніж будь-хто.

Фелікс підійшов до пастора Лінда й по-дружньому поклав йому на плече руку.

— Це брат Фрателлюс, що був товаришем і вчителем лицаря Вовка, — сказав він. — У порівнянні зі мною і Асмодеусом він теж свого роду ангел. Його називають охоронцем світла. Він пильнував місто з часів лицаря Вовка і все робив для того, щоб полегшити його важку долю. Місто донині давало собі раду певною мірою завдяки йому. Він завжди був у цьому місті пастором, але тільки ти й Птахоспів знали, хто він такий насправді.

— Краще щоб ніхто більше цього не знав, — мовив пастор Лінд. — Ми двоє тепер спільники і зможемо один одному допомогти, якщо над містом знов нависне небезпека. І повірте мені, ми ще не позбулися проблем. Окрім того нам треба з’ясувати, що робити з твоїм спадком — із Вовчим Замком.

Фелікс нетерпляче махнув крильми.

— Але то вже буде інша історія, — сказав він. — Тепер пора закруглятися. Ми справді маємо важливу угоду. Гайда!

Він потягнув за собою Фабіана на галерею, висмикнув одне стернове перо й подав його хлопцеві. Потім застрибнув на балюстраду й помахав пасторові Ліндові рукою. Старий чоловік, хитаючи головою, усміхнувся.

— Дякую, я піду сходами, — мовив він. — Літаю я лиш тоді, як дуже припече. Я вже для такого застарий…

— Дурниці, — сказав Фелікс. — Сімсот років — то не вік! Але як хочеш.

Він узяв Фабіана за руку так, як і раніше, і вони полинули вниз до головного вівтаря. Фелікс зупинився перед скульптурою архангела Михаїла, виструнчився і віддав честь. Фабіан не йняв віри своїм очам.

Раптом він почув якусь віддалену музику, і по церкві розсіялося те золотисте світло, яке він пам’ятав відтоді, як уперше побачив ангелів. І тепер вони з’явилися з усіх кутків — ангели, що були на фресках, плафонах, фігурах, статуях, скульптурах, і ті, яких він знав раніше, і ті, що з колони ангелів. Усі ангели церкви зібралися перед вівтарем, що стояв позад нього і його особистого ангела Фелікса Фікса. Музика погучнішала, і замість страху Фабіан відчув щастя — більше, ніж відчував коли-небудь за свої дванадцять років. Він став роздивлятися всіх ангелів і здивувався, які вони всі різні. І натяку не було на рум’яні кругленькі щічки, вони зовсім не скидалися на крихітних ангелят. Ангели були чоловічого й жіночого роду, і їхні обличчя світилися спокоєм і вродою. Хлопця вразило, що ніхто з них не мав такого зухвалого виду, як Фелікс. Він навіть не міг собі уявити, щоб вони посиніли