Викрадач ангелів - Ів-Марі Лунд

Урешті-решт Фелікс відпустив мотузки.

— Подзвони трішки сам, — сказав він. — Мені треба вигнати Асмодеуса, а лабіринт позбавити сили, перш ніж прийдуть пастор і парафіяни, а вони невдовзі будуть тут.

Фабіан не спитав, звідки Фелікс про те дізнався. Він щосили заходився смикати за мотузки, вдячний за кожен звук і кожен подзвін, що лунали понад ним із вежі.

Фелікс полетів униз до нефу, невидимий для всіх, окрім Оксамитового Лицаря. Він став перед лабіринтом і спрямував на нього білий промінь світла. Оксамитовий Лицар зіщулився, але не підвівся. Він був замурзаний, закривавлений і обтріпаний, аніскілечки не схожий на самовпевненого елегантного Фенвіка. Його було викрито й роздягнуто, і ось він лежав долі — лиха ненависна істота, що в досягненні своєї мети не гребувала жодними засобами. То лежав темний ангел Асмодеус.

Фелікс презирливо підняв руку і владним жестом показав на вхідні двері, які враз ніби вітром змело.

— Йди! — звелів він. — Ти знов… зазнав поразки. І маєш бути покараний.

Два давні недруги вп’ялися одне в одного очима. Потім Асмодеус насилу зіпнувся на ноги й позадкував до відчинених дверей.

— Це ще не кінець, — просичав він. — І ти, Феліксе Фіксе, мене бачиш не востаннє!

Замість відповіді Фелікс знов показав рукою на вихід. Асмодеус зник у дверях і важкою ходою вийшов надвір. Тієї ж миті його поглинув туман.

Фелікс трохи постояв і подивився на двері. За хвильку-другу з туману що ставав дедалі рідшим, показалися перші люди. До церкви прямувало ціле місто. Фелікс радо всміхнувся й злетів до Фабіана на дзвіницю.

— Сюди йдуть твої батьки й друзі, — сказав він. — Тепер я все беру на себе.

— Але, може, більш не треба дзвонити? — спитав Фабіан. — Якщо Оксамитовий Лицар пішов, а ці двоє вже нічим не зашкодять, то нічого страшного, мабуть, уже не станеться.

— Ми ще не знайшли угоди, — статечно відповів Фелікс. — Її треба знайти, щоб ваше місто й далі перебувало під опікою. І Оксамитовий Лицар не побіг світ за очі, як ти, може, гадаєш.

Фабіан відчув мороз поза шкірою. Про що це Фелікс торочить?

— Спускайся вниз і зустрічай людей, — спокійно мовив Фелікс. — Я дзвонитиму, щоб усе було гаразд. А якщо вони спитають, хто дзвонить, то скажи, що то пан Фікс. — І ангел йому підморгнув.

Фабіан глянув на нього так, ніби той звалився з неба. Звідки Фелікс знав, як саме йому довелося збрехати батькам? Хлопець подумав, що це була лиш одна з багатьох дивовиж, які він пережив упродовж усіх цих днів. Але тепер йому захотілося збігти вниз — до матері, батька та своїх друзів.

На невисокому гірському пагорбі поза містом скупчилося сила-силенна зацікавленого народу. Негода лютувала тільки над Вовчими Горами, немовби жаліючи довколишні хутори. Останніми днями люди з усього краю цілими юрмами кинулися до міста, щоб ближче подивитись на феноменальне явище.

Аж тут вони побачили, що густе море туману навколо міста розсіялося. На небі з’явилися досвітні зірки, і найясніше засяяла велика зірка на сході. Благовіст, який долинав до них крізь туман, раптом зазвучав сильніше. В слабенькому вранішньому світлі вони помітили якусь темну постать, що, кульгаючи, пройшла крізь міську браму й поволі поволоклася вбік передмістя.

Постать дісталась до дорожно-будівельної техніки, залишеної без нагляду. Виходить, робітники запідозрили щось недобре й дали драпака. Попереду всіх стояв здоровуцький екскаватор із землечерпальним снарядом. Постать залізла в кабіну, завела мотор, і екскаватор попрямував до міського муру. Там він зупинився, і люди завмерли від жаху, коли побачили, як звідти вихопився чорний снаряд і зі страшенним гуркотом ударився в мур. Одразу ж кілька метрів муру обвалилося. Екскаватор від’їхав трохи назад, щоб узяти розгін, і знов рушив на мур.

Та ось із міської брами вийшла ще одна незнайома постать, схожа на тінь. Люди стояли так далеко, що не могли гаразд її розгледіти. Постать рухалася важко й повільно і була більша за звичайну людину. На ній, здавалось, було повне бойове спорядження, а в руках якась довга зброя.

І тут чоловік, що сидів у кабіні, її побачив. Він розвернув екскаватор на незнайомця, і люди в натовпі стали задихатися, як тільки збагнули, що він вирішив збити з ніг того іншого землечерпальним снарядом! Невже вони стануть очевидцями вбивства?

Невиразна сіра постать повільно йшла далі, підняла зброю і кинула її просто в екскаватор. Очевидно, вона влучила в мотор, бо потім пролунав вибух, і екскаватор охопило полум’я.

При світлі вогню видно було високу тінь, що зайшла в браму й зникла в місті.

Фабіан збіг сходами в церкву, щоб кинутися батькам на шию. Вони обіймали одне одного і водночас плакали й сміялися. Понтус, Райн і Роза оточили товариша, боячись проґавити з його розповіді бодай слово. Понтус запитально звів очі вгору на дзвіницю. Фабіан на знак відповіді кивнув головою. Троє друзів полегшено зітхнули. Отже Фелікс живий-здоровісінький.

Однією з останніх у церкву зайшла Турдова мати, дружина змішувача фарб. Вона злякано роззиралась навколо, і губи в неї затремтіли.

— Ви не бачили Турда й мого чоловіка? — якось жалібно спитала вона, побачивши чотирьох синових однокласників. — Вони зникли ще перед бурею, і відтоді я їх не бачила.

Фабіан кивнув головою і показав рукою в куток, де примостився розгублений змішувач фарб Фабер, зібгавши у вузол свій чорний плащ і тупо дивлячись перед собою. Біля нього сидів Турд із маленькою фігуркою ангела в руках. У його ногах лежав плащ. Тепер у хлопця на обличчі не було ніякої задерикуватості. По його щоках текли сльози завбільшки з горошини, і він марно намагався 'їх втирати тильною стороною долоні. Плівка з очей зникла, і, здавалось, він усе бачив уперше.

Мати з полегкістю схлипнула й побігла обіймати чоловіка та сина. Маленька родина, завмерши в обіймах, так і сиділа собі на підлозі, поки люди довкола неї намагалися у всьому навести лад.

Франс похмуро оглядав пошкоджену церкву. Віта просто заплакала, коли побачила скульптури ангелів, що, зірвані зі своєї колони, лежали долі. Єдиний, кого не зачепили, був архангел Михаїл. Можливо, ніхто не наважився підняти руку на його могутню поставу.

Картини, церковна срібна оздоба та інші вироби мистецтва валялися де попало. Якби загіпнотизовані наглядачі не опам’яталися, всього цього зараз би тут не було. Утішаючи Віту, пастор плескав її по плечі.

— Не все так