Пітер Пен - Джеймс Баррі
Не думайте, що він планував полетіти і більше ніколи не прилетіти назад. Він твердо вирішив стати сином своєї мами, але ще не знав, чи слід починати сьогодні. Він увесь час думав про своє друге бажання. Він уже не хотів бути пташкою, але проґавити ще одне бажання здавалось йому неприпустимим марнотратством, а оголосити його він міг лише повернувшись до фей. До того ж, якщо він затримається надовше, угода може втратити силу. Він сам себе запитував, чи не жорстоко було б полетіти геть, навіть не попрощавшись із Соломоном.
— Я так хотів би поплавати ще хоч разочок у своєму човні, — замріяно прошепотів він мамі. Він нібито сперечався з нею, немов вона могла його почути.
— А як цікаво було б розповісти птахам про цю пригоду! — знову промовив він благально. — Обіцяю: я повернусь! — нарешті урочисто пообіцяв Пітер. Він справді вірив тому, що казав.
І врешті, уявіть собі, він полетів геть. Двічі він відступав від вікна, бажаючи поцілувати свою маму, але обидва рази побоявся, що це може збудити її, тож врешті-решт він зіграв їй ніжний поцілунок на сопілці і полетів назад, у Кенсінгтонські Сади.
Багато днів і ночей, і навіть місяців минуло, перш ніж він зважився попросити у фей здійснення свого другого бажання — і я не певен, що знаю, чому він так довго з цим тягнув. Одна причина полягала в тому, що він хотів з усіма попрощатися — а це були не тільки друзі, але й сотня улюблених місць. Потім була остання прогулянка на човні, і найостанніша, і найнайостанніша, і так далі; потім почалися нескінченні прощальні бенкети на його честь… А друга поважна причина його зволікань полягала в тому, що, зрештою, не було чого поспішати, бо мама ніколи не втомиться чекати його. Ця остання причина викликала невдоволення у Соломона, бо вона навіть птахів заохочувала до зволікань.
Соломон запровадив кілька дієвих гасел, щоб тримати птахів при ділі, наприклад: “Ніколи не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні” і ще одне: “Не сподівайся на другий шанс — його не буде”, але поряд був Пітер, який весело все відкладав, з усім зволікав і ніскільки не потерпав від цього.
Пташки побачили це і розледащіли.
Але, звернуть увагу, хоч як Пітер відкладав своє повернення до мами, він все-таки твердо вирішив повернутися. Найкращим доказом цього була його обережність у спілкуванні з феями. Вони найбільше турбувалися про те, щоб він назавжди лишився в Садах і розважав їх музикою, і досягти цього вони збиралися обманом: наприклад, спонукаючи його до таких слів: “Я хочу, щоб трава не була така мокра”, а деякі з них починали танець ще до того, як зазвучить музика, в надії, що він ненароком гукне: “Я хочу, щоб ви прислухалися до музики!” Тоді вони заявили б, що це і було його друге бажання. Але він розгадав їхній задум і хоч деколи й починав: “Я хочу…” — але завжди вчасно зупинявся.
Тож коли він нарешті відважно сказав їм: “Я хочу зараз же повернутися до мами, відтепер і назавжди”, їм не залишалося нічого іншого, як тільки полоскотати йому плечі і відпустити.
І ось він нарешті помчав до свого дому, бо йому наснилося, ніби його мама плаче, і він знав, чого вона плаче, і знав, що “дорогесенький Пітер” в її обіймах швидко змусить її усміхнутися. О, він так твердо вірив у це і його так переповнювало нетерпіння відчути себе пташенятком у неї на руках, що він полетів просто до вікна, яке завжди мало бути відчинене для нього.
Але вікно було зачинене, і на ньому були залізні засуви, і зазирнувши всередину, він побачив там свою маму, яка мирно спала, обіймаючи іншого маленького хлопчика.
— Мамо! Мамо! — покликав Пітер, але вона не чула його, ні. Даремно він стукав своїми маленькими кулачками у залізні засуви на вікнах. І йому не залишалося нічого іншого, як, обливаючись слізьми, летіти назад, у свої Сади, щоб ніколи більше не побачити свою дорогу маму. Але яким же прекрасним сином хотів він стати для неї! О, Пітере, ми — ті, хто одного разу зробив велику помилку, — як нам треба постаратися, отримавши другий шанс! Але правду казав Соломон — немає другого шансу, принаймні для більшості з нас. Коли ми опиняємось при вікні, нас чекає Година Закриття. Залізні засуви на все життя.
Небувалія: острів скарбів (кілька зауваг перекладача)
Спершу з’явилася на світ п’єса “Пітер Пен”. Написав її Джеймс Баррі (1860–1937), англійський письменник і драматург. Він жив у Лондоні, у нього була подруга, Сильвія Ллевелін Дейвіс, а у неї підростало троє синів. Пані Сильвія рано овдовіла, а через кілька років після смерті чоловіка і сама померла. Її діти лишилися сиротами. Джеймс Баррі взяв їх під свою опіку. І Пітера він придумав для цих осиротілих хлопчиків, розповідаючи їм на ніч казки.
Була ще одна подія в житті автора — трагічна, — яка вплинула на його творчість: його старший брат Девід у тринадцятирічному віці загинув на ковзанці. Мама Баррі так ніколи й не змогла отямитись від тяжкої втрати, і потім усе життя уявляла, ніби її старший син назавжди залишився хлопчиком. Можливо, звідси й виникла ідея про хлопчика, який не хотів стати дорослим.
Ім’я головного героя походить із двох джерел: Пітером звали одного з синів пані Сильвії, а Пен (Pan) — по-нашому Пан — у грецькій міфології бог лісів і гаїв, покровитель пастухів і мисливців, який любив блукати з німфами і грати їм на сопілці, раптово з’являтися і лякати подорожніх: звідси, до речі, слово “паніка”. Пітер схожий вдачею на свого античного тезку: теж виграє на сопілці і любить лякати публіку.
Ім’я дівчинки Венді (Wendy) походить від застарілого слова wend, яке означає “іти — до раю чи до пекла” (to wend to heaven/hell), або ж “поринати у сон”. Або просто “мандрувати”. Прізвище Венді — Дарлінг (Darling) — означає “улюблена, мила, кохана”, воно може бути лагідним звертанням — “голубко”.
П’єса “Пітер Пен” вперше побачила світ 27 грудня 1904 року на сцені Театру Герцога Йоркського. А згодом вийшла книжкою як повість-феєрія під назвою “Пітер Пен і Венді”.
Це цікава, весела, дотепна, часом сумна і зворушлива історія про хлопчика, який не хотів ставати дорослим — тобто не хотів того, про що більшість дітей мріє. Це історія про дівчинку, яка змалку готова бути
