Пітер Пен - Джеймс Баррі

Кожна наречена має право на сповнення одного бажання, і Брауні просила про одне-єдине — зберегти життя Меймі.

— Що завгодно, тільки не це, — суворо відмовила королева Меб, і феї підхопили:

— Що хочеш, тільки не це.

Але коли вони дізналися, як Меймі допомогла Брауні проникнути на бал і прийти до свого тріумфу й слави, тоді усі як один тричі вигукнули “Віват!” на її честь і вирушили, ніби справжнє військо, подякувати їй — придворні йшли попереду, а за ними — носії з балдахіном.

Вони легко відшукали Меймі за її слідами на снігу. Але хоч вони і знайшли втікачку в глибокому снігу на Фіговій Алеї, подякувати їй все одно було неможливо, бо ніхто не міг добудитися її. Тоді вони вигадали нову форму подяки: новий Король зійшов на Меймі, як на сцену, і проголосив довгу вітальну промову; але вона не почула ні слова. Тоді феї змели з Меймі сніг, але невдовзі її знову засипало, і всі зрозуміли, що дівчинка може просто загинути від холоду.

— Можна обернути її на щось таке, що не боїться холоду, — ця пропозиція лікаря, на перший погляд здавалась слушною, але коли вони почали міркувати над тим, що ж не боїться холоду, то зуміли згадати тільки сніжинку.

— Але сніжинка може розтанути, — зауважила Королева, і цю ідею довелося відкинути.

Ще була героїчна спроба перенести її у якесь захищене місце, але хоч як багато їх було, Меймі все-таки виявилась їм не під силу. Тут уже всі панни почали плакати і втирати сльози хустинками, але купідони нарешті знайшли вихід.

— Треба довкола неї збудувати хатку! — вигукнули вони, і кожен зрозумів, що це власне те, що треба.

І вже за хвильку сто королівських лісорубів видерлися на дерева, архітектори бігали довкола Меймі, обмірюючи її, в ногах її швидко з’явився ґаночок, а сімдесят п’ять каменярів принесли наріжний камінь — і Королева тут же урочисто заклала його. Призначили наглядачів, які мали не підпускати близько хлопчаків; довкола виросли лаштунки, і вся околиця наповнилася звуками молотків, сокир, токарних верстатів, і ось — як же швидко! — вже накрили дах і засклили вікна.

Будиночок був завбільшки з Меймі, і до того ж несказанно прекрасний. Одну руку дівчинка відкинула, і це на мить спантеличило будівельників, але вони добудували довкола руки веранду, що вела до парадного входу. Вікна у будиночку були завбільшки з книжечку з кольоровими малюнками, а двері, мабуть іще менші, але Меймі зможе легко виходити через дах — його можна знімати. Феї, як завжди, заплескали в долоні, захоплюючись власним розумом. Усі вони до безтями закохалися в цей будиночок і не могли змиритися з тим, що він уже збудований. Тому вони зробили багато дрібних доповнень, а потім знову додали ще багато-багато нових доповнень. Наприклад, двоє з них вилізли драбиною на дах і встановили комин.

— Боюсь, тепер уже все закінчено, — зітхнули вони в один голос.

Але ні — ще двоє вилізли драбиною на дах і запустили в комин трохи диму.

— Оце вже справді кінець!.. — вигукнули вони сумно.

— Зовсім ні, — заперечив світлячок. — Якщо вона прокинеться і не побачить світильника, то може перелякатися, тому я буду її світильником.

— Почекай хвилинку, — сказав продавець порцеляни, — я підшукаю для тебе лампу.

І тепер, на превеликий жаль, усе було закінчене — абсолютно.

Ні, ні, мої любі, ні!

— Подякуйте мені, — закричав раптом коваль, — на дверях немає ручки!

І він приладнав ручку.

Бляхар поставив біля входу металеву сітку, а якась старша пані прибігла з ганчіркою для підлоги. Бондарі принесли боденьку для води, а художники її розмалювали.

Нарешті кінець!

— “Кінець”! Як це “кінець”? — зверхньо пробурчав сантехнік. — Без гарячої і холодної води?

І він провів гарячу і холодну воду. Тоді прибула армія садівників з чарівними візками, і лопатами, і горщиками, і насінням, і теплицями, і ось уже вони розбили праворуч від веранди квітник, а ліворуч сад, а попід стінами насадили троянди і ломиніс і менш як за п’ять хвилин уся ця розкіш вже цвіла і пахла.

Ой, який же це був прекрасний будиночок! Але він уже нарешті був викінчений остаточно і безповоротно, і феям час було залишити його в спокої і повертатися до танців. Вони всі послали йому повітряні поцілунки і пішли, а останньою ішла Брауні. Вона трошки відстала від усіх, щоб запустити в комин солодкий кольоровий сон.

Цілісіньку ніч небачений будиночок стояв собі там, у Фіговій Алеї, і захищав Меймі, а вона про це навіть не здогадувалась. Вона солодко спала, аж поки її сон не скінчився, і прокинулась свіжа і рожева — як світанок, що виламується зі шкаралупи ночі, — а тоді знову майже заснула і тихо покликала: “Тоні!”, бо думала, що вона в себе вдома, в дитячій кімнаті. Від Тоні не було ні слуху, ні мови. Меймі сіла, головою стукнулась об стелю, дах відкрився, як покривка від коробки, і дівчинка, на превеликий подив, побачила довкола Кенсінгтонські Сади у глибоких снігах. Оскільки Меймі вже зрозуміла, що вона не вдома, то їй стало цікаво, чи це справді вона, — тоді вона вщипнула себе за щоку і переконалася, що це таки вона, і аж тоді пригадала собі, яка пригода з нею трапилась. Так, тепер вона згадала все, що сталося з нею з моменту Закриття воріт і до її втечі від фей. Однак, запитувала вона себе, як же їй вдалось опинитися у цьому чудовому місці? Дівчинка ступила через дах — просто в сад і тоді побачила гарненький будиночок, в якому провела ніч. Вона була просто заворожена ним і ні про що більше не могла думати.

— О мій прекрасний, о мій чудовий, о мій улюблений! — повторювала вона.

Може, маленький будиночок злякався людського голосу чи, може, він просто розумів, що впорався зі своїм ділом, але як тільки Меймі заговорила, будиночок став меншати; він зменшувався дуже повільно, непомітно для її ока, але все-таки невдовзі вона зрозуміла, що вже не поміститься в ньому. Будиночок був цілісінький, як і раніше, — просто менший і менший. Меншав сад, і сніг підповзав усе ближче, ховаючи і дім, і сад. Ось будиночок уже став завбільшки з собачу буду, ось — як іграшковий Ноїв Ковчег, але все-таки видно і дим, і ручку на дверях, і троянди на стінах — все-все.