Гаррі Поттер і келих вогню - Джоан Роулінг

— Не сумніваюся, що дехто поклав ще вчора, коли ми всі пішли спати, — припустив Гаррі. — Скажімо, я так би й зробив... не захотів би, щоб на мене всі ззиралися. Бо що, якби Келих узяв та й виплюнув мене назад?

Хтось зареготав у Гаррі за спиною. Він озирнувся й побачив Фреда, Джорджа та Лі Джордана, що збігали по сходах. Усі троє мали страшенно схвильований вигляд.

— Готово! — переможно прошепотів Фред Ронові, Гаррі й Герміоні. — Щойно її випили.

— Кого її? — не зрозумів Рон.

— Настійку для старіння, йолопе, — пояснив Фред.

— Кожен по краплині, — радісно потирав руки Джордж. — Нам вистачить подорослішати на один-два місяці.

— Ми вирішили, що як хтось із нас виграє, то розділимо тисячу ґалеонів порівну, — всміхнувся Лі від вуха до вуха.

— Я не впевнена, що вам це вдасться, — застерегла їх Герміона. — Дамблдор, мабуть, таке передбачив.

Фред, Джордж та Лі не звернули уваги на її застереження.

— Готові? — перепитав Фред, тремтячи від збудження. — Ну, тоді... я піду першим...

Гаррі з цікавістю дивився, як Фред витяг з кишені стрічку пергаменту з написом "Фред Візлі — Гоґвортс". Фред підійшов до лінії й зупинився, похитуючись на кінчиках пальців, ніби стрибун у воду, що готується пірнути з десятиметрової вишки. Усі, хто був у вестибюлі, вп'ялися в нього очима, а він глибоко вдихнув і перетнув лінію.

На частку секунди Гаррі здалося, що все пройшло добре — Джордж явно теж так подумав, бо з переможним криком стрибнув услід за Фредом, — але наступної миті щось гучно зашипіло, й обидва близнюки вилетіли за межі золотого кола, ніби пожбурені невидимим штовхачем ядра. Вони пролетіли метрів зо три й боляче гепнулися об холодну кам'яну підлогу. На додачу, ніби для ще більшого приниження, щось вистрілило — і в них обох з'явилися довжелезні білі бороди. Вестибюль аж затрясся з реготу. Навіть Фред із Джорджем не могли стриматися, коли звелися на ноги й глянули на свої бороди.

— Я ж вас попереджав, — пролунав густий веселий голос, і всі побачили професора Дамблдора, що виходив з Великої зали. Він подивився на Фреда й Джорджа, і очі в нього хитро заблискали, — пропоную вам піти до мадам Помфрі. Вона вже лікує міс Фосет з Рейвенклову та містера Самерса з Гафелпафу котрі теж вирішили трохи подорослішати. Хоч мушу визнати, що за красою їхнім бородам далеко до ваших.

Фред і Джордж пішли до шкільної лікарні в супроводі Лі, що аж заходився з реготу, а Гаррі, Рон та Герміона, теж пирхаючи зі сміху, рушили на сніданок.

Цього ранку оздоблення Великої зали змінилося. Був Гелловін, отож під зачарованою стелею пурхала ціла хмара живих кажанчиків, а в кожному закутку шкірилися сотні гарбузів з вирізьбленими очима, носами та ротами. Гаррі підійшов до Діна й Шеймуса, котрі вгадували, хто з сімнадцятирічних або ще старших учнів Гоґвортсу міг подати на конкурс свої прізвища.

— Я чув, що Ворінґтон прокинувся для цього ще вдосвіта, — сказав Дін. — Це той телепень зі Слизерину, що схожий на корову.

Гаррі, котрий якось грав проти Ворінґтона у квідич, несхвально похитав головою. — Не можна, щоб чемпіон був зі Слизерину!

— А всі гафелпафці тільки й торочать, що про Діґорі, — презирливо кинув Шеймус. — Хоч я сумніваюся, що він наважиться ризикувати своєю вродою.

— Послухайте! — озвалася раптом Герміона.

У вестибюлі почулися підбадьорливі вигуки. Усі озирнулися й побачили Анжеліну Джонсон, що заходила в залу, сором'язливо усміхаючись. Анжеліна, висока чорнявка, що була загоничем ґрифіндорської квідичної команди, підійшла до них, сіла й сказала:

— Вдалося! Я щойно записалася!

— Жартуєш! — вражено вигукнув Рон.

— А хіба тобі вже сімнадцять? — поцікавився Гаррі.

— Ясно, що так. Бороди ж у неї немає, правда? — мовив Рон.

— Тиждень тому був мій день народження, — пояснила Анжеліна.

— Я рада, що хоч хтось із Ґрифіндору став кандидатом, — сказала Герміона. — Анжеліно, я щиро сподіваюся, що ти переможеш!

— Дякую, Герміоно, — всміхнулася їй Анжеліна.

— Краще ти, ніж красунчик Діґорі, — додав Шеймус, а кілька гафелпафців, що проходили повз їхній стіл, сердито на нього зиркнули.

— То що робимо сьогодні? — спитав Рон у Гаррі й Герміони, коли вони поснідали й виходили з Великої зали.

— Ми вже давненько не провідували Геґріда, — сказав Гаррі.

— Гаразд, — погодився Рон, — аби він тільки не почав просити, щоб ми пожертвували для скрутів по кілька пальців.

Герміонине обличчя раптом засвітилося радістю.

— До мене щойно дійшло... я ще й досі не пропонувала Геґрідові вступити в ССЕЧА! — пожвавилася вона. — Зачекайте мене, я збігаю нагору по значки!

— Ну, як так можна? — роздратовано буркнув Рон, коли Герміона побігла мармуровими сходами вгору.

— Роне, — раптом сказав Гаррі. — Он твоя симпатія...

У вхідні двері заходили учні з Бобатону, а серед них — дівчина-віїла. Всі, хто зібрався довкола Келиха вогню, розступилися, щоб дати їм дорогу, і при цьому уважно їх розглядали.

Мадам Максім зайшла до зали останньою й вишикувала своїх учнів у чергу. Один за одним бобатонці перетинали вікову лінію й кидали у біло-синє полум'я стрічки пергаменту. Після кожної стрічки вогонь на якусь мить спалахував червоним і сипав іскрами.

— Що буде з тими, кого не оберуть, як ти думаєш? — пробурмотів Рон на вухо Гаррі, коли в Келих Вогню кинула свою стрічку дівчина-віїла. — Повернуться до своєї школи чи залишаться стежити за турніром?

— Хтозна, — відповів Гаррі. — Може, й залишаться... Мадам Максім буде, здається, суддею, так?

Коли всі бобатонці покидали свої стрічки, мадам Максім знову випровадила їх надвір.

— Цікаво, а де сплять вони? — подумав уголос Рон, ідучи до вхідних дверей і проводжаючи їх поглядом.

Гучне торохкотіння за їхніми спинами свідчило про повернення Герміони з коробкою, повною значків ССЕЧА.

— О, добре. Біжімо, — заметушився Рон, долаючи кам'яні східці й не відводячи очей від спини дівчини-віїли, що віддалялася разом з мадам Максім.

Коли вони підходили до Геґрідової хижі на узліссі Забороненого лісу, їм відкрилася таємниця бобатонського нічлігу. Велетенська зеленаво-блакитна карета, в якій вони прибули, розташувалася за якихось двісті метрів від Геґрідової хатини, й учні якраз у ту карету залазили. Летючі коні завбільшки зі слонів, які її притягли, поскубували собі травичку в тимчасовій загороді неподалік.

Гаррі постукав у Геґрідові двері, і негайно почувся Ікланів гавкіт.

— Нарешті! — зрадів Геґрід, коли відчинив