Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт

— Така розкіш! — відповів Кулькап, обводячи рукою все круг себе. — А надто зараз, коли світить сонце.

— Небезпечна розкіш, — стиха промовив Живчик.

Першого дня вони проїхали чимало миль, живлячись плодами та ягодами, їстівність яких перевіряв для них Гук. (Зубощирам доводилося «затягувати паски», аж поки їх припинали на ніч). А на подальшому шляху Живчик показав своїм супутникам кілька найекзотичніших, уже знайомих йому істот.

Для Кулькапа кожна наступна назва звучала страховитіше за попередню, і волосся у нього на потилиці щораз неприємно ворушилося. Якої живини їм тільки не траплялося! Рибожаби зі своїм бридким смертодайним подихом; нявкунки з хвостами у шпичаках та зі смертодайною слиною; маніліди — липучі тварини, зовні схожі на мозок, які, лишаючись невидимими, висіли у кронах пухирників і ловили дубочубаток, ласих до ягід-пухирчаток. У небі високо над ними лопотів крильми гнилесмок, а кісткоглав — із жовтими пазурами та гакуватими зубами — ласував куармом, якого йому вдалося виманити з-поміж віт.

І все ж, поміж отими всіма дивоглядами, на які раз по раз доводилося натикатися, вони до самісінького вечора так і не стріли жодного печерника, жодного троля, жодного гобліна — нікого, хто міг би їм прислужитися. Побоювання Живчикові зростали.

— Я знаю Темноліс, — озвався він. — Я сам зростав серед лісових тролів. І від них я навчився ніколи не довіряти лісові, завжди бути на чеку.

Кулькап відірвав погляд від дубової мальви, яку саме підсмажував над полум’ям їхньої ватри. Поруч на землі парувала його кварта з чаєм.

— Все буде гаразд, Живчику, чи не так? — запитав він, стурбовано зазираючи йому в очі.

— На все воля Неба, — стиха відповів Живчик. Він усміхнувся хлоп’якові. — Звичайно ж, буде, — запевнив він. — А тепер пий свій чай.

На ранок десятого дня, проведеного у Темнолісі, ще не здибавши нікого, хто міг би стати у пригоді, Живчик відчув, що для піднесення духу йому не досить самої лише кошлатої гірчиці та чаю з дубових яблук. Дали дьору зубощири.

— Я просто не можу в це повірити, — виправдовувався Кулькап. — Я напевне пам’ятаю, що перевіряв їх перед тим, як облягтися. Так, вони трохи вибрикували, але я подумав: що тут страшного?

— Мабуть, уночі щось їх налякало, — занепокоївся Живчик, — і вони позривалися із припони. — Він перевів погляд на Кулькапа. — Я ж тобі казав: прив’язуй подвійним вузлом!

Кулькап нахнюпився.

— Вибачте, — прошепотів він. Потім нерішуче звів очі. — Як же тепер нам бути? Без зубощирів?

— Підемо далі, — з серцем відповів Живчик. — На своїх батьківських.

Кулькап помітив страх у його очах, і в животі йому похололо.

Живчик рушив сягнистою ходою, і невдовзі Кулькап став пихтіти і задихатися.

— Чому б нам не перепочити? — заскімлив він. — Чи йти хоча б трохи тихіше?

Живчик поклав руку на плече своєму учневі.

— Кулькапе, — сказав він. — Темноліс тебе ще навчить багато чого. — Страх не зникав йому з очей. — Він може виглядати сумирним і спокійним, проте за кожним його деревом чигає небезпека — а ми ж досі так і не з’ясували, що наполохало зубощирів. Нам слід якнайшвидше знайти якесь поселення, а то ніхто не дасть за наше життя і зламаної галузки.

— Але ж бо, Живчику, — не здавався Кулькап, — чим може зашкодити кількахвилинний перепочинок?

Зненацька повітря розітнула ціла серія відчайдушних криків: «А-А-А! А-А-А! А-А-А!».

Попереду посеред галявини, порослої високою в’юнкою травою, вистрибував, мов ошалілий, блукай-бурмило. Ельфа-дубовика ніде не було видно.

— Ве! — ревів Гук, люто відмахуючись від гнучких зелених стебел.

— Що з ним? — ахнув Кулькап. — І де Шпуляр?

— Кулькапе, це Темноліс! — відповів Живчик. І вихопивши меча, кинувся до блукай-бурмила. — Я тобі казав — небезпека тут чигає скрізь!

Схопивши кинджал, Кулькап кинувся за ним, і вони вдвох вибігли на строкату галявину. Зусібіч їх обступали густі зарості височенного великбиля. Гук, який дорогою устиг їх трохи випередити, вимахував лапами і щось їм кричав. Навіть Кулькапові, який жодного слова не розумів із Гуковогореву, було все ясно. Вони мали тікати назад. Блукай-бурмило кричав їм, щоб вони тікали, поки не пізно.

Раптом Живчик почав, як навіжений, вимахувати довкіл себе мечем.

— Я мав би про це здогадатися! — кричав він, обертаючись назад. — Ми на грядці трав’юна, Кулькапе! У них тут, мабуть, кубло. Тепер не дивно, що зубощири дременули. Бережися…

На мить Кулькап закляк. Там, де мала буяти висока трава, замість неї, звивалася сила-силенна зелених, схожих на черву тварюк, пнучись угору крізь дучки в землі. Вони мали маленькі, глибоко посаджені помаранчеві очі, а там, де годилося бути пащі, випиналися схожі на пелюстки в’юнкі пипки, які тяглися до хлопця, що проходив мимо, намагаючись присмоктатися йому до шкіри.

— Геть! — закричав Кулькап і, крутячись на всі боки, заходився штрикати круг себе кинджалом.

При наближенні леза гнучкі трав’юни відступали, ховаючись у своїх норах, а за мить вискакували знову. Кулькап без упину вимахував своїм ножем то перед собою, то повертаючись назад. Він ані на мить не дозволяв собі сповільнити рухів. Коли Кулькап порівнявся з товаришами, Гук тримав Шпуляра на плечі і робив відчайдушні спроби прорватися крізь живі зарості. Живчик потяг хлопця за руку.

— Мерщій! — закричав він, окреслюючи мечем широку дугу над землею. — Ми мусимо вибратися звідси. У них годівельна гарячка.

Кулькап не став дожидати повторного запрошення. Несамовито рубаючи кинджалом усе, що ворушилося, хлопець рвонув уперед. Однак же трав’юни виявилися хитрими бестіями. Вони спліталися докупи, перетинаючи їм дорогу. Вони слалися по землі й чіплялися за кісточки.

— Кулькапе, обережно! — закричав Живчик і рубонув по сплетові трав’юнів.

— Темноліс, —