Домбі і син - Чарльз Діккенс
— Місіс Піпчін, — сердито пробурчав містер Домбі.— Мені вельми прикро бачити це.
— Одійдіть од нього, міс Домбі,— звеліла матрона.
— Нічого страшного, — кивкам голови стримав її доктор. — Ні-чо-го. У нас знайдуться для нього інші турботи, інші переживання. Ви ж бо бажаєте, щоб мій маленький друг був обізнаний…
— З усім, докторе, — твердо сказав містер Домбі.
— Так, — мовив доктор, примруживши очі й дивлячись на Поля зі своїм звичайним оскалом, ніби на якусь дивоглядну тваринку, з котрої намислив зробити опудало. — Так: справедливо. Га! У нас наш маленький друг набереться найрізноманітніших знань і хутко, смію сказати — дуже хутко посунеться вперед. Цілина — так, здається, казали ви, містере Домбі?
— Якщо не рахувати початкової підготовки вдома і в цієї леді, — відповів містер Домбі, представляючи йому місіс Піпчін, що вмить привела до готовності всю свою м’язеву систему й заздалегідь задирливо хмикнула на випадок зневажливого ставлення з боку доктора, — якщо цього не враховувати, то Поль досі не вчився зовсім.
Доктор Блімбер схилив голову на знак ласкавої поблажливості до браконьєрства місіс Піпчін у педагогічній галузі й сказав, що дуже радий чути це.
— Багато краще, — зауважив він, потираючи собі руки, — коли починати з підмурків, — і знову глянув на Поля так, ніби хотів зараз же засадити його за грецьку азбуку.
— Ця обставина, докторе Блімбере, — зиркнув містер Домбі на сина, — а також розмова, яку я вже мав честь вести з вами раніше, роблять зайвими дальші поясненну, а разом з тим дальшу втрату вашого дорогоцінного часу і…
— Нумо, міс Домбі! — ущипливим тоном озвалася місіс Піпчін.
— Вибачте, — сказав доктор. — Одну хвилину. Дозвольте мені представити вам місіс Блімбер і мою дочку, що житимуть одним життям з нашим юним парнаським прочанином. — Місіс Блімбер, — показав він на леді, що саме в ту хвилину, немов лише чекала нагоди, ввійшла до кімнати в супроводі своєї доньки, цього гробокопа в окулярах, — містер Домбі. Містер Домбі — моя донька Корнелія. Містер Домбі, душко, — звернувся доктор до дружини, — настільки звіряється на нас… бачите нашого маленького друга?
Місіс Блімбер, у безмірному вияві гостинності, скерованої на містера Домбі, звичайно, не бачила, бо задкувала до Поля і вже мала от-от перекинути його столика. По цім натяку вона обернулася, щоб висловити захоплення класичними й розумними рисами його обличчя, а тоді, зітхнувши, призналася містерові Домбі, що заздрить його синові.
— Як бджілці, сер, — звела вона очі до неба, — котра залетіла в садок з найдобірнішими квітками і вперше збиратиме солодкий нектар. Вергілій, Горацій, Овідій, Теренцій, Плавт, Ціцерон! Які ж то меди у нас! Вам може видатися дивним, містере Домбі, що жінка… дружина такого чоловіка…
— Годі, годі! — спинив її доктор Блімбер. — Посоромся ж бо!
— Містер Домбі вибачить дружині її небезсторонність, — з чарівною посмішкою відповіла місіс Блімбер.
— Та що ви! — запротестував містер Домбі, маючи на увазі, звичайно, небезсторонність, а не вибачення.
— Як може видатись дивним і з боку матері…— вела далі місіс Блімбер.
— І якої матері! — докинув містер Домбі й уклонився, непевний, чи не робить він комплімент Корнелії.
— Але справді, — закінчила місіс Блімбер, — якби тільки я могла познайомитися з Ціцероном і по-приятельському поговорити з ним в його Тускулумі (о, чу-до-вий Тускулуме!), то я, думаю, могла б спокійно померти.
Учений фанатизм настільки заразливий, що містер Домбі наполовину повірив їй, і навіть місіс Піпчін, котра, як ми бачили, була не дуже згідливої вдачі, подала якийсь звук — чи то зітхання, чи то стогін — немов хотіла сказати, що тільки Ціцерон міг бути б їй розрадою під час аварії в перуанських копальнях — воістину спасенною лампою Деві.
Корнелія глянула на містера Домбі крізь свої окуляри, немов мала бажання роздовбати разом з ним кілька цитат з вищезгаданого авторитету. Та здійснити цей намір, якщо він у неї й був, завадив стукіт у двері.
— Хто там? — спитав доктор. — А, заходьте, Тутсе, — заходьте. Це містер Домбі, сер, — Тутс уклонився. — Цікавий збіг, — зауважив містер Блімбер. — Перед нами — початок і кінець: альфа й омега. Наш головний учень, містере Домбі.
Доктор цілком міг би назвати його «головно-плечовим» учнем, бо і найвищий з решти хлопців ледве сягав йому до плеча. Опинившись між незнайомих, Тутс почервонів і голосно засміявся.
— Додаток до нашої маленької галереї, Тутсе, — сказав доктор. — Син містера Домбі.
Юний Тутс знов зашарівся і, зрозумівши зі значущої мовчанки, що йому слід щось сказати, озвався до Полії: «Добридень» таким грубезним голосом і з такою боязню, що проти цього рик ягняти був би меншим дивом.
— Попросіть, будь ласка, містера Пастира, Тутсе, — сказав доктор, — хай відбере кілька початкових підручників для сина містера Домбі і приготує йому відповідне місце для занять. Здається, містер Домбі не бачив ще наших дортуарів, моя люба.
— Якщо містер Домбі забажає піднятись нагору, то я більше ніж з гордістю покажу йому володіння бога сну.
З цими словами місіс Блімбер, дама вельми солодкомовна і гнучка, як дріт, у чепці небесної блакиті, побралась на другий поверх у супроводі містера Домбі й Корне-лії. Місіс Піпчін також пішла за ними, пильно розглядаючись по дорозі за своїм ворогом-слугою.
Весь час, поки їх не було, Поль сидів на Столику, тримаючи Флоренс за руку і, наважившись відірвати очі від доктора, нипав ними по всій кімнаті. А доктор, відхилившись на спинку крісла, одну руку своїм звичаєм сунув за борт жилета, а в другій, випростаній, тримав перед собою книжку й читав. У цій його манері було щось моторошне. Таким самим робом — рішуче, незворушно, невблаганно й холоднокровно — брався він до кожного діла. Обличчя доктора було на видноті, і
