Мауглі - Редьярд Кіплінг
Спис метай туди, де регіт у кущах!
Та рука сповзла безсило;
І лице пополотніло, —
То сам Страх, Ловцю Маленький, то сам Страх!
А коли тропічна злива гне й ламає дуб і колос,
Все тремтить, белькоче й гине на твоїх очах;
Крізь громовії розкоти чути моторошний голос —
То сам Страх, Ловцю Маленький, то сам Страх!
Ось шумлять-бурлять потоки,
Ріки стали враз глибокі,
Блискавиці все спалахують в горах…
А у тебе в горлі сухо,
І твоє сердечко глухо
Промовля: — Ловцю Маленький, це ж є Страх!
РУДІ СОБАКИ
За ночі нестримного бігу —
За білі чудовії ночі!
За спритність і розум, за наші палаючі очі!
За пахощі Джунглів досвітніх,
омитих рясною росою!
За добру ловитву!
За радість весняних двобоїв!
За поклик, яким сповіщають вас друзі,
що олень вже сили втрачає!
За риск і за подвиг нічний!
За матку й щенят, яві страху
у Лігві не знають! —
Ми підем на смертний бій!
На бій! На бій!
Після нашестя Джунглів на село для Мауглі настало радісне життя. Він почував себе спокійно, як людина, що сплатила свої борги. Всі в Джунглях ставилися до нього по-дружньому, хоч трохи й побоювались його. Те, що Мауглі бачив, робив або чув, мандруючи від одного племені до іншого разом зі своїми чотирма товаришами чи сам, могло б скласти багато-багато оповідань, таких же довгих, як і оце. Отже, вам не доведеться почути про те, як Мауглі врятувався від скаженого слона із Мандли, що убив двадцять два буйволи, які везли до державної скарбниці одинадцять возів карбованого срібла, а потім порозкидав у пилюці блискучі рупії; як у північних болотах хлопець цілу ніч бився з крокодилом (Джакалом) і зламав свій ніж об лускату спину тварини; як згодом він знайшов ще кращого і довшого ножа на шиї людини, розірваної диким кабаном, вистежив і вбив цього кабана, щоб належно заплатити за ніж; як під час Великого Голоду Мауглі потрапив у справжній потік оленів і осатанілі, прудкі стада ледве не затоптали його на смерть; як він урятував Хаті, Мовчальника, коли той мало не провалився у яму з палею; як другого дня сам Мауглі попав у хитро влаштовану пастку на леопарда і Хаті розтрощив важкі балки; як хлопець доїв диких буйволиць посеред драговини і як…
Але зараз ми можемо розповісти лише про одне.
Батько і Мати Вовки померли. Мауглі привалив великим каменем вхід у печеру і заспівав над померлими Пісню Смерті. Балу постарів і зробився незграбний. І навіть Багіра, незважаючи на її сталеві нерви і залізні м'язи, була вже не така спритна, як раніше. Акела так постарів, що сіра вовна на ньому зробилася біла. Ребра старого вовка аж стирчали, він ходив, мов дерев'яний, і Мауглі полював для нього.
Зате молоді вовки, діти колишньої Сіонійської Зграї, росли і міцніли. Нарешті їх зібралося сорок дужих бистроногих п'ятиліток, і все ж вони залишалися без Ватажка. Тоді Акела порадив молодим вовкам зібратися докупи, аби дотримуватись Закону Джунглів і коритися одному Ватажкові, як і належить Вільному Племені.
Мауглі не хотів радити у цій справі. Як висловився хлопець, він спробував кислого плоду і добре знає дерево, з якого його збирають. Та коли Фао, син Фаони (його батько був Сірий Слідопит, коли Акела водив Зграю за Законом Джунглів), завоював місце Вожака Зграї і коли знову світлими ночами залунали давні вигуки й пісні, Мауглі по старій пам'яті прийшов до Скелі Ради. Коли хлопець говорив, Зграя вислуховувала його до кінця, і він сидів на скелі вище Фао, поруч з Акелою. То були дні вдалого полювання і солодкого сну. Жоден чужоземець не посмів завернути у Джунглі, що належали племені Мауглі,— так називали їхню Зграю, — і молоді вовки росли й гладшали. А на огляд приводили багато малят. Мауглі завжди з'являвся на огляд, бо пам'ятав ту ніч, коли чорна пантера ввела у Зграю голе коричневе дитинча. А протяжні вигуки: "Дивіться, дивіться добре, о вовки!" сповнювали його серце дивними відчуттями. Решту часу хлопець забирався далеко в Джунглі і куштував, торкав, оглядав і обнюхував усе нове.
Одного разу присмерком Мауглі неквапливо ішов Джунглями, щоб віддати Акелі половину забитого оленя. Чотири вовки тюпали за ним і весь час "жартома борюкалися, кидались один на одного, втішаючись радістю життя. Раптом до Мауглі долинув крик, якого він з часів Шер-Хана ніколи не чув. Це було те, що в Джунглях називають фіал — противне виття шакала, який полює услід за тигром або спостерігає, як убивають яку-небудь велику здобич. Уявіть собі ненависть, змішану з торжеством, страхом, відчаєм і пронизану чимось на зразок насмішки, — і ви матимете деяке поняття про фіал, що, то вщухаючи, то знову наростаючи, дзвенів і дрижав далеко-далеко за Вайнгунгою. Четвірка вовків зразу ж наїжилась і загарчала. Мауглі схопився за ніж і принишк, мов закам'янів на місці.
