У нетрях темнолісу - Пол Стюарт

І тут, ніби за умовленим сигналом, усі тролі дружно накинулися на Живчика.

— Ти, виродку цибатий! — кричали вони, копаючи і штурхаючи його. — Мерзотна довготелеса потворо!

Раптом Живчикові нестерпно запекло в руці. Відчуття було таке, ніби до неї приклали розпечену залізяку. Підвівши голову, він побачив, як гладеньку шкіру його руки несамовито, із «м’ясом» крутять жорсткі, широченні, мов лопаті, пальці.

— Селюкмугирко, — прошепотів Живчик.

Деревохвати і Вузлощупи були сусіди. Живчик і Селюкмугирко народилися одного й того самого тижня, разом зростали. Хлопець вважав, що вони друзі. А тепер Селюкмугирко глузував із Живчика і скаженіше за лютого ворога крутив шкіру на його руці. Живчик кусав губи і ковтав сльози. Ні, не через біль у руці, його він міг стерпіти — боліла Селюкмугиркова зрада.

Коли Живчик приплентався додому побитий, у синцях і заюшений кров’ю, найбільше ятрила душу втрата єдиного друга. Тепер, через оту свою несхожість на інших, хлопець став ще й самотній.

— Особливий! — приснув Живчик.

— Так, — сказала Спелда. — Навіть повітряні пірати це помітили, коли тебе побачили, — додала вона тихо. — Ось чому твій батько... — Її голос урвався. — Ось чому ми... Ось чому ти мусиш піти з дому.

Живчик онімів. Піти з дому? Що вона хоче цим сказати? Він повернувся кругом і поглянув матері в обличчя. По її щоках текли сльози.

— Щось я не розумію, — сказав він. — Ви хочете, щоб я пішов?

— Ні, Живчику, звичайно, я цього не хочу, — хлипала вона. — Та менше як за тиждень тобі вже виповниться тринадцять. Ти дійдеш літ. Що ти робитимеш далі? Ти не зможеш валити ліс, як батько. Ти... ти не створений для цього. А де ти житимеш? Хатина вже затісна для тебе. А тепер ще й повітряні пірати знають про тебе…

Живчик безперестанку термосив пальцями пасмо волосся. Три тижні тому він із батьком ходив у нетрі Темнолісу, де лісові тролі валили та обробляли дерева, що йшли на продаж небесним піратам.

Батько вільно проходив під найнижчими гілками, а Живчикові доводилось нагинатись. Та навіть цього було замало. Раз по раз він стукався головою, аж поки всенька його маківка перетворилася на суцільне червоне садно. Під кінець хлопцеві тільки й лишалося, що продиратися до прогалин рачки.

— Наш останній новобранець-лісоруб, — доповів Тунтум піратові, який командував того ранку заготівлею.

Пірат відірвав погляд від дощечки і зміряв ним Живчика з ніг до голови.

— Височенький, — виснував він і знову втупився у свою писанину.

Живчик задивився на повітряного пірата. Високий, прямий, він видавався величним у трикутному капелюсі та шкіряному нагруднику з тисненим візерунком, із заспинними крилами та нафарбованими баками. Його плащ подекуди був полатаний, однак усілякі китички, рюші, золоті гудзики та косиця все ж надавали його вбранню розкішного вигляду. Кожен із сили-силенної предметів, почеплених на спеціальні гачечки, здавалося, промовляв про якусь пригоду.

Живчик спіймав себе на думці, що йому страшенно цікаво знати, з ким бився пірат отою абордажною шаблею з руків’ям, оздобленим самоцвітами, і звідки взявся отой зазубень на її довгому кривому лезі. Цікаво, які дива він бачив у свій далекогляд, які мури штурмувати допомагало йому оте бойове спорядження і до яких далеких країв приводив його отой компас.

Несподівано пірат знову позирнув поверх своєї дощечки. Зауваживши на собі Живчиків погляд, він глузливо звів брову.

Хлопець збентежився і опустив очі додолу.

— Ось що я тобі скажу, — звернувся пірат до Тунтума. — Для високого юнака на небесному кораблі завжди знайдеться місце.

— Ні! — різко відповів Тунтум. — Щиро вам вдячний за вашу ласку, — додав він уже лагіднішим голосом. — Але — ні.

Тунтум знав, що його син не протримався б на піратському судні й десяти хвилин. Повітряні пірати були ледачі, безсоромні лайдаки. Такі ладні перерізати горлянку першому-ліпшому. І тільки тому, що вони непогано платили за летючу деревину з Темнолісу, лісові тролі погоджувалися підтримувати з ними такі-сякі стосунки.

— Слушна думка, — знизав плечима пірат і відвернувся. — А все-таки шкода, — пробурмотів він.

Коли Живчик, продираючись услід за батьком, повертався додому, йому не йшли з голови повітряні кораблі, які, бувало, напнувши вітрила, пливли у небі над головою, все вище й вище — і зникали за обрієм. «Плавати небом», — прошепотів він, і серце йому закалатало. Ні, думав він, це далеко не найгірше з усіх ремесел.

Та вдома з’ясувалося, що Спелда іншої думки.

— Лихо мені з цими повітряними піратами! — бурчала вона. — Тунтумові взагалі не треба було показувати їм тебе. Тепер вони або повернуться по тебе, або мене звати не Спелда Деревохват.

— Та ні, тому піратові, що я бачив, байдуже, поповню я його команду чи ні, — зауважив Живчик.

— То тільки вдавання, — відрубала Спелда. — Краще згадай, що сталося із Ликопутом чи Брагосвином. Їх забрали просто з ліжка, і ніхто відтоді їх не бачив. О, Живчику, якби це сталося з тобою, я б цього не пережила. Моє серце було б розбите.

За вікном у густому Темнолісі завивав вітер. Щойно стемніло, повітря виповнилося звуками — наставала пора нічної звіроти. Кашляли та цвіркали повзуни, пронизливо кричали куарми, десь величезний блукай-бурмило гамселив себе у страхітливі кошлаті груди і переливчасто голосив, шукаючи собі товариша. Живчик розчув удалині знайоме ритмічне гупання: то, засукавши рукави, бралися до роботи живолупи.

— Що ж тоді мені робити? — тихенько запитав Живчик. Спелда схлипнула.