Вітер у вербах - Кеннет Грем
— Хо-хо! — кричав він у захваті від самого себе. — І знову Жабс! Жабс, як завжди, виходить переможцем! Хто зміг зробити так, що його взяли в машину? Кому вдалося сісти на сидіння спереду через удавану задуху? Хто змусив їх пустити Жабса за кермо? А хто завіз їх до жабника? І хто утік від них, із-під самого носа, кумедно злинувши в повітря та навіть подряпинки при цьому не отримавши, хто залишив отих дурних і лютих подорожніх посеред болота, там, де їм і належить бути? Ну звісно, Жабс, розумний Жабс, великий, незрівнянний Жабс!
І знову він завів свою пісню, і знову лунав його піднесений голос.
Автомобіль “біп-біп!” гудів,
І мчав він по дорозі.
Хто б з вас у став його завів?
А Жабсу це по змозі!
— О, який я розумний! Який розумний, який розумний, який я розу…
Здаля долинув якийсь шум, Жабс обернувся на звук, придивився і… О жах!.. О мука!.. О лишенько!..
За два лани виднілися шофер у гетрах і двійко тутешніх кремезних полісменів, які дуже швидко наближалися до Жабса!
Нещасний Жабс схопився з місця і, не чуючи ніг під собою, кинувся бігти.
— Ох, ох! — охкав Жабс, важко біжучи. — Який же я осел! Самозакоханий, дурний ослисько! І треба було чванитися? І треба було верещати і співати свої пісні? Сидіти пеньком і вихвалявся на всю губу? Ох! Ох! Ох!..
Жабс озирнувся — і ледь не зомлів: його вже наздоганяли! Він мчав так, що тільки лапи лопотіли, і, раз за разом озираючись, бачив, як невблаганно скорочується відстань між ним та переслідувачами. Жабс біг як міг, але тіло його було надто огрядним, а ноги — надто короткими, а джентльмени ближчали та ближчали. Він відчував: ще трохи, і вони його наздоженуть. Жабс біг, не розбираючи шляху, він пер наосліп куди доведеться, зиркаючи через плече на ворогів, які вже святкували перемогу, аж раптом під ногами розверзлася земля, і Жабс, хапаючи руками повітря, бухнув з головою у глибоку, швидкоплинну воду, яка з нездоланною силою понесла його далі. І до Жабса дійшло, що він, у нападі сліпої паніки, просто шубувснув у річку!
Він виринув на поверхню, спробував схопитися за очерет над річкою, та дужа течія відірвала Жабса від нього і понесла далі.
— Хай йому біс! — ледь вимовив нещасний Жабс. — Щоб я ще колись крав автомобілі!.. Щоб я коли-небудь співав отих дурних пісень! — і він поплив униз по річці, відсапуючись і відпльовуючись.
Скоро Жабс помітив у березі велику чорну нору, трохи вище голови, і коли течія проносила його повз неї, він підтягнувся, схопився лапкою за край нори і так повис. Потім повільно, через силу, став вилазити з води, аж поки врешті сперся ліктями об край нори, і висів отак кілька хвилин, важко дихаючи та відсапуючись, виснажений до краю.
Поки він зітхав, сопів, вдивлявся перед себе в чорну нірку, в ній щось заблищало, заворушилося щось брунатне, наближаючись до Жабса й чимраз чіткіше набуваючи обрисів мордочки, і — о диво! — Жабс упізнав цю мордочку! Брунатну, невеличку, з вусиками. Округлу, серйозну, з охайними вушками та шовковистою шерсткою.
То був Ондатр!..
Розділ одинадцятий
“ЯК ЛІТНЯ ЗЛИВА, ГРЯНУВ ПЛАЧ…”
З нірки показалася охайна брунатна лапка, вона міцно схопила Жабса за комір, рвучко підняла і потягнула до себе. Жабс, важкий від води, поволі, але невідступно став виростати над краєм нірки, аж поки весь не опинився в холі — цілий та неушкоджений, обліплений брудом та водоростями, мокрий як хлющ, але цілком щасливий від того, що він у домі свого друга, від якого не треба ховатися чи втікати, перед яким не треба прикидатися пралею та приховувати своє справжнє обличчя — обличчя джентльмена зі знатного роду.
— Ох, Ондатрику! — радісно кричав він. — За той час, поки мене не було, стільки всього довелося пережити — ти просто уявити собі не можеш! Такі випробування, такі митарства — і я з честю витримав усе! Як я тікав, як я маскувався, як я хитрував — та що б не задумав, усе вдавалося! Я був ув’язнений — і от вирвався на волю, авжеж! Мене кинули в канал — а я виплив на берег! Украв коня — і продав його за кругленьку суму! Я всіх дурив, виробляв, що хотів! Ех, що не кажи, а таких кмітливців, як я, ще пошукати! А як тобі сподобається моя остання витівка? Зараз я тобі все розповім, а ти наберися терпіння і…
— Жабсе, — промовив Ондатр серйозно, тоном, який не терпить заперечень, — негайно йди нагору, зніми з себе це рам’я, яке, схоже, належало якійсь пралі, причепурись як слід, підбери собі щось із мого гардеробу і спустися назад джентльменом. Я в житті не бачив звіра, який скидався б водночас на жебрака, замурзяку та голодранця більше за тебе! Все, годі плескати язиком і пручатися, роби, що тобі кажуть! А вже після того ми й поговоримо!
Спершу Жабс хотів зупинитися і щось відповісти. Мало того, що в неволі над ним збиткувалися як хотіли, то вже й тут — в Ондатра вдома! — починається та сама історія! Та варто йому було поглянути у дзеркало над поличкою для капелюхів і побачити своє відображення, облізлий чорний чепець, що чудернацько наповз на одне око, як бажання сперечатися відразу ж зникло, і Жабс швидко, аж спотикаючись, почалапав сходами нагору, де в Ондатра була гардеробна. Там він як слід помився, причесався, перевдягнувся і довго викручувався перед дзеркалом, досхочу насолоджуючись новим відображенням, і все думав, яким закінченим ідіотом треба бути, аби прийняти його за пралю.
Коли він спустився вниз, на столі вже парував обід. Жабс дуже зрадів, побачивши накритий стіл, бо відколи циган погодував його смачним сніданком, довелося пережити кілька втомливих подій і ще добряче побігати. За їжею Жабс оповів Ондатрові усі свої пригоди, особливо наголошуючи на власній винахідливості, холоднокровності у важких ситуаціях, на
