Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт

— Ви хочете сказати… — почав Жервіс, — що невільники… теж?

— Так, старий, — відповів Живчик. — Ті, кого ти допомагав заманювати і переправляти в цю моторошну місцину, так само вільні, як і ти. І я гарантую, що серед них знайдуться такі, що розуміються на повітроплаванні. — Він повернувся до свого молодого учня. — Ходімо, Кулькапе. Ходімо визволяти Вовкунових в’язнів.

Кулькап пройшов за Живчиком назад на нижній чардак, а звідти — у темне нутро небесного корабля. Його душу переповнювали і гріли гордощі. Живчик міг просто зійти з «Небесного гарцівника», полишивши його пасажирів напризволяще. Аж ні! Навіть тепер, коли вони всі рушили на пошуки розгубленого Живчикового екіпажу, юний капітан усе ж зміг викроїти часинку, аби допомогти іншим. Кулькапові пригадався його сон, і він зніяковіло закліпав очима. Якщо хтось і гідний мантії Кобольда Мудрого, то це юний капітан, а не він!

Вони вже долали останній марш сходів — їхні кроки відлунювали від голих дощок, стрясаючи смердюче застояне повітря, осяяне крізь ушкоджений дощаний фальшборт жмутами сонячного проміння, коли почувся крик котрогось в’язня. Кулькап здригнувся, упізнавши згук, чутий уже раніше.

— Чи там хтось є? — волали з трюму. — Води! Води! Дайте чогось попоїсти! Корбе! Корбе, це ти? Змилуйся над нами, благаємо тебе!

Живчик скрушно похитав головою. Хто знає, коли бідолашні в’язні їли-пили востаннє! На думку про нелюдську жорстокість такого поводження з ними кров закипіла йому в жилах. Він підійшов до дверей, взяв у Кулькапа в’язку ключів, вибрав найбільший і встромив у шпару. Ключ заскреготів у замку, мов розлючений щуроптах. Голоси всередині вщухли.

— Пхе-е-е! — мало не задихнувся Кулькап, коли Живчик штовхнув двері всередину і їм в обличчя вдарив тугий струмінь смердючого повітря.

— Не показуй своєї відрази, — шепнув Живчик. — В’язні не винні, що їх тримали в таких жахливих умовах. — Він уступив досередини. — Причина їхнього ув’язнення — зажерливість, і за цей сморід треба картати її.

Негайно зчинився хрипкоголосий галас.

— Де Корб? Де наші їжа та вода? Що тут діється? Чому ми більше не летимо?

Живчик обвів поглядом жалюгідне збіговисько плескатоголових гоблінів, дрібногоблінів, нетряків та лісових тролів, і звівши руки догори, зажадав тиші.

— Друзі, ваші злигодні позаду! — вигукнув він. — «Небесний гарцівник» вертає до Нижнього міста! І ви попливете на ньому, щоб вернути до своїх родин!

В’язні непорозуміло перезиралися між собою.

— Ви вертаєте додому! — оголосив Живчик. Він підніс над головою в’язку ключів і забряжчав нею. — Як вільні городяни! Ви і залога, яку поневолив тиран. На борту цього корабля вже ніколи не стогнатимуть раби!

На мить запала мертва тиша. Потім на радощах якийсь плескатоголовий гоблін зарепетував, аж вуха всім позакладало, і трюм вибухнув криками та збудженими, радісними вигуками. Задвигтів і захитався корабель, коли тролі, печерники та гобліни, брязкаючи ланцюгами, пустилися в щасливий танок.

Живчик зачекав, поки вщухне галас, і вів далі:

— А тепер мені треба набрати команду добровольців. Чи багатьом серед вас випадало вже плавати на небесних кораблях?

Догори піднеслося п’ять-шість рук.

— Усе, що малося виконати, ми, Кулькапе, виконали, — всміхнувся Живчик. — Тепер їм вільна дорога до Нижнього міста. А на нас чекають пошуки на невольничому ринку. — Він повернувся до в’язнів. — Вас усіх розкують, — пообіцяв він. — Трішечки терпіння. Черга дійде до кожного.

Живчик поділив в’язку між собою та Кулькапом. Удвох вони добирали ключі, відмикали наручні та кайдани і одного по одному визволяли в’язнів. Ті мерщій покидали темний, брудний трюм, тікаючи зі своєї в’язниці нагору, на чардак, де можна було дихнути свіжим повітрям і побачити зорі. Звідусіль лунав сміх, усі вітали один одного з визволом; сльози чергувалися зі словами щирої вдячності. Нарешті, утерши з чола піт, Кулькап заходився зазирати у найдальші закутки трюму.

Тільки два в’язні ще бряжчали кайданами. У схожій на печеру заглибині, навпроти нещасного на вигляд дрібногобліна з пов’язкою на оці кулився якийсь недоросток, загорнений у драний каптан.

Кулькап підійшов до нього. Невільник тільки легенько зітхнув, поки Живчик добирав ключа до пут на його ногах. Замок не піддавався. Живчик спробував повернути ключа ще раз — марно.

— Здається, я не визволю цього в’язня, — гукнув Кулькап через увесь трюм. — Мабуть, чи не заржавів ключ або замок. Чи ще якась морока.

— Дай-но я спробую своїм ключем, — озвався Живчик. — Я зараз, — кинув він гобліну і почимчикував смердючою солом’яною підстилкою. — Покажи-но, — звернувся він до Кулькапа і запхав ключа в замок. — Ну от, здається, готово. — Він нахмурився. — Кулькапе? У чім річ?

Кулькап похитав головою.

— Очам своїм не вірю! — ахнув він. — Погляньте, Живчику, погляньте!

— Що таке, Кулькапе? — допитувався Живчик. — Ска-жи-но…

Але Кулькап його не слухав.

— Це доля, Живчику! Це доля! — мурмотів він, не зводячи некліпного погляду з простягненої Живчикової руки. — Не інакше, як сама доля закинула нас у це місце!

— Кулькапе! — гримнув Живчик. — Що ти верзеш?

А потім він побачив теж. Його рука — від зап’ястка до плеча — світилася. І не тільки рука — усе тіло ширило те саме яскраве світло, яким він світився раніше. При зустрічі з Тарпом Волопасом чи Смілоголовом, чи Сім’якрилом Сльотою…

Він повернувся і вп’явся очима у клунок дрантя, який щулився біля його ніг, затуляючи рукою від наглого світла свої чутливі очі.

— Не може бути! Невже? — загукав Живчик. — Шпуляр? Невже це справді ти?

Ельф-дубовик відсахнувся. Він опустив руку — теж сяйливу.