Наказ лейтенанта Вершини - Василь Олександрович Лисенко

— Взуванка на празник, а поратися можна й у чунях. За подарунок — спасибі.

Юрко повернувся додому, напоїв корову, одягнувся потепліше, сказав матері:

— Я сьогодні вночі піду з дому.

— Куди? — стривожено запитала мати.

— Треба. Можливо, я трохи затримаюся, але ти не хвилюйся. Я буду недалеко. Мушу з однією людиною поговорити.

— Коли ж ти повернешся?

— Не знаю, мамо, може, на світанку, а може, завтра вночі. Не турбуйся, нічого зі мною не трапиться.

— Будь обережним, по селу патрулі ходять. Особливо там, біля палацу.

— Я не до палацу.

Опівночі Юрко підійшов до старого, опаленого блискавкою старого дуба. Не встиг придивитися до товстого, ледь помітного в темряві стовбура, як хтось тихенько запитав:

— Ти?

Юрко по голосу впізнав лейтенанта.

— Я.

Вершина потис хлопцеві руку:

— Іди за мною слідом, гляди не зачепися за корчі!

Мовчки вийшли на схил. Поволі наблизилися до старої закинутої каменоломні. Лейтенант причаївся за кущем бузини, вдивлявся в морок, прислухався, чи ніхто не крадеться за ними. Було тихо, тільки сонно шелестіло обважніле, присипане росою листя та потріскувало сухе гілля. Невдовзі підійшли до каменоломні. Запахло підземеллям.

— Іди за мною, — наказав Вершина.

Юрко бував тут не раз. Треба трохи пройти, а за тим поворотом буде просторо. Лейтенант ішов впевнено, видно, звик мандрувати по каменоломні в темряві, знає кожен закапелок. Коли кам'яний коридор повернув праворуч, Вершина зупинився, дістав з кишені трофейний ліхтарик, — синє примарне сяйво залило сірі похмурі стіни, розлилося м'якими хвилями по нерівній кам'яній долівці. Іти стало легше. Стіни ніби розступилися, коридор поширшав, а вибоїни сховалися в темні закутки. Навколо таємниче чорніли темні отвори давніх виробок, з'являлися, чітко окреслені сяйвом ліхтарика, і тут же зникали. Нарешті лейтенант зупинився біля вузького отвору:

— Прийшли! Потримай ліхтарик, присвіти. Ніяк не можу в темряві відкрити хід до підземелля. Все не на ті, що треба, зірочки натрапляю.

На кам'яній стіні ледь виднілися позеленілі від часу мідні блискітки. Треба добре придивитися, щоб помітити ті металеві цятки. Вершина швидко знайшов потрібні — і стіна ожила. Масивний кам'яний блок поволі повернувся, і перед ними відчинився широкий прохід. Вершина пропустив у підземелля хлопця, зайшов сам, натиснув на мідні блискітки, і важкий камінь слухняно став на своє місце.

Сяйво ліхтарика освітило широкий та високий коридор. Хоча Юрко не раз був тут, його охоплювало якесь незбагненне хвилювання, мимовільний острах. Тут все було повите таїною. Хлопець відчував, що підземелля приховує ще багато різних загадок. Незабутнє враження справило на нього перше знайомство з кам'яним лабіринтом, потім — небезпечна зустріч з Хоткевичем та аптекарем. Часто постають в уяві розмальовані невідомим художником стіни круглої зали, вродливе личко Червоної Красуні. Хто вона, та невідома засмучена дівчина? Звідки вона, чому художник так дбайливо виписав її портрет на кам'яній стіні? Яку ж таємницю оберігає Червона Красуня? Можливо, скарб пана Хоткевича…

Скарби підземелля не давали хлопцеві спокою. Навіть снилися просторі світлиці, вщерть наповнені золотими монетами, розкішними вазами, зброєю. Мабуть, така природа людини, що все їй цікаво, про все хочеться дізнатися. От і не терпиться йому проникнути в найдальші закапелки підземного лабіринту.

— Проходь, Юрку, сюди, — Вершина показав рукою на круглу залу, — допоможеш мені розібратися в таємницях нашої красуні. Мовчить капосна дівчина. Як не підходжу до неї, як не намагаюся порозумітися — даремні мої зусилля. А мене нетерплячка з'їдає. Треба швидше проникнути в сусідню залу, бо там, наскільки мені відомо, мусять бути речі, які нам дуже потрібні. Тупцюємо другий рік на одному місці. Далі нам шлях закритий. Хоча про дещо мені й пощастило дізнатися. Сьогодні покажу тобі мої знахідки.

Лейтенант завів Юрка в кімнату Червоної Красуні.

— Сідай, — сказав він, — трохи відпочинемо. Я як вийшов на болото, зачепився за корч та так гепнувся, що з очей іскри посипалися. Темно, а світити не можна. От і ходимо навпомацки.

Вершина поклав ліхтарик на стіл, стомлено опустився на диван. Юрко уважно глянув на лейтенанта. Він майже не змінився за останній рік. Нічого примітного нема в лейтенанта Вершини ні на лиці, ні в постаті. Звичайна людина, яка своїм виглядом, поставою, манерою говорити нагадувала сільського вчителя — лагідного, витриманого, звиклого до нелегкої повсякденної роботи.

І лише з часом, коли познайомишся з лейтенантом, відчуєш, як заспокійливо впливає на тебе довірливий, навіть співчутливий голос, прислухаєшся до його неквапливих, але продуманих і зважених порад — розумієш, не такий уже й простий чоловік лейтенант Вершина, як може здатися на перший погляд.

Промінь ліхтаря освітлював обличчя Червоної Красуні, личко в дівчини зажурене, на грудях важкі разки намиста на голові — великий вінок з синіх волошок. Юрко роздумував, кого вона нагадує. Червона Красуня дуже схожа на Варю Чміль — позаминулорічну випускницю сільської десятирічки, першу Юркову піонервожату.

— Що у вас дома? — запитав лейтенант.

— Живемо…

— Як прізвище жінки, яка у вас мешкає?

— Справжнє чи те, що в паспорті?

— Справжнє.

— Вострикова Галина Іванівна.

— А як ім'я її чоловіка?

— Востриков Олексій Тихонович. Навіщо вам, Іване Петровичу?

— Треба. Може, пощастить і полковника Вострикова розшукати. Є в мене одна справа. От і викликав тебе, щоб поговорити. У вас жив Карл Карлович Зоммер, учитель німецької мови?

— Ви ж самі знаєте, що жив!

— Знаю. Але мені невідомо, чи навчив він тебе готичного шрифту.

— Навчив.

— Гаразд. І ще одне запитання. Дружина Зоммера говорила по-німецьки не зовсім зрозуміло. Це правда?

— Правда. Генрієтта Карлівна родом з Нижньої Саксонії і розмовляла на діалекті, але зрозуміти можна.

— А ти точно знаєш, що дружина вчителя була родом з Нижньої Саксонії?

— Знаю, бо вона часто розповідала про рідні місця, мріяла хоча б ще раз побувати на батьківщині.

— Тут, Юрку, така справа. Стало відомо, що до Маєра незабаром має прибути важлива птаха — генерал Дітріх, інспектор військ СС з Берліна. Він уже був у палаці, пив каву з Маєром. Але… ніхто з наших перекладачів не зрозумів їхню розмову. Мабуть, фашисти розмовляють якимось діалектом. Отже, надія на тебе, Юрку! Зможеш?

— Тільки і я можу чогось не втямити. Бувало, слухаю Генрієтту Карлівну і перепитую: «Що ви сказали?» А тут — не перепитаєш.

— Тепер давай глянемо сюди.

Лейтенант повернув ліхтар і освітив протилежну від Червоної Красуні стіну. Раніше на ній було зображено барвистий краєвид: річку, далекі замріяні бори, озера.

Нині на стіні виднілися три постаті — запорізького козака, жовніра, турка, які показували на ряди мідних зірочок.

Юрко подумав, що лейтенант розкрив таємницю Червоної Красуні. Кожна постать показує пальцем на ряди мідних