Мільйонери з порожніми кишенями - Поль Берна

— Це безумство! — вигукнув мосьє Пастурель, пізнавши підприємця. — Ми ніколи не спроможемось заплатити…

— Вже заплачено! — незворушно відказав мосьє Кастеран.

— Але хто ж то заплатив?

Тільки зараз Шарлюн та його приятелі здали собі справу в тім, що вони доконали дійсно таки чимале діло і що їх очікує велика подяка. Досі нікому з них не спало це на думку. І вони тихцем, мов злодії, побігли до містечка.

О десятій Шарлюн, Міке, Сандрін із Смішком, Тітен-солодкі-очка, Філіп Віаль, Фріске та Рудик повтікали з дому — хто за дозволом, хто ні, хто в двері, а хто й у вікно. Вони підбігали — по одному, по двоє — до гаю й зупинялися віддаль, налякані сліпучим світлом, що променіло поміж стрункими пініями.

Зібравшися всім гуртом, лицарі осміліли й. скрадаючись, підступились ближче до хатин.

Там кипіла завзята робота. Робітники поспіхом вивантажували з ваговозів частини будівель: панелі, балки, рами, плити на підлогу, шибки, — й копичили їх на узліссі. Інші дужими вдарами кирок розбивали ветхі халупи, щоразу весело регочучи, коли валилися благенькі, висушені сонцем стіни. Меблі перетягували до найпросторішої садиби — Ескофьє. Сюди ж ізносили клумаки й валізи, складали на купу безліч дрібничок, кумедних чи зворушливих. Могікани, посідавши в крісла, споглядали цей хаос, не знаючи, вірити очам чи ні. Але на ділянці Муженів уже починали зводити домочок — білі стіни із зграбними віконцями.

— Вони нізащо не скінчать всього до ранку! — зітхнув Рудик.

— Скінчать! — заперечив Шарлюн. — Це вони загаялись з цегляними підмурками — ті підмурки хоч і старі, а ще міцні. Біля них поморочишся години зо дві. Та й працює зараз лише одна бригада. Скоро впораються з розчисткою — робота піде куди швидше.

Біля півночі Сандрін та Міке побігли додому— трохи поспати. Але вони збудились ніби якимись чарами — саме коли треба. Схопились серед ночі й помчали до хатин. Ряхтливі зорі освітлювали їм шлях.

Проминувши круглу галявину за школою, дівчата зразу завважили: щось змінилося в знаному пінійовому гаї. Шість майже вибудуваних домочків стояли мов казкова декорація — їх незаймано білі стіни відбивали сліпуче світло прожекторів.

Робітники трудилися вже не самі. Щохвилі з містечка та з ближчих осель надходили доброхітні помічники й незагайно бралися до роботи. Найменші будиночки — старої Сезарін та діда Кадюса — вже зведено, чепурні віконця з червоними й зеленими віконницями гляділи на сонну затоку.

Шарлюн з приятелями порядкували в маленьких, майже лялькових кімнатах, де пахло свіжою фарбою — носили клумаки, розставляли меблі, посуд. Восьмеро котів Сезарін уже ганяли, мов навісні, в своїй новесенькій оселі.

— Не вірю, не вірю! — тремтливим голосом прошепотіла стара, обмацуючи долонями стіни. — Невже це все наше?

— Все наше! — відповів Шарлюн, прилаштовуючи в кухонній шафі газову плитку.

Мадмуазель Блан теж була тут. Її усмішки й жарти ще побільшували принадність цієї ночі. Разом з Філіпом та Рудиком вона перенесла сюди із шкільного подвір'я половину гераней і посадила їх перед кожним домочком. Помалу-малу будиночки оживали.

Небо над морем тільки-но зарожевіло, а робітники вже навантажили обидва ваговози інструментом та обгорілими рештками старих халуп. Ваговози поїхали. Слідом за ними порозходились сусіди. Новеньке прегарне сільце—чепурне й ошатне — змінило, мов чарами, цей куток гаю.

Незабаром біля могіканського селища залишились тільки діти з мадмуазель Блан.

— Вже сходить сонце, — сказав Смішко. — Пізно лягати спати. Зостаньмося тут.

— Ходіть усі снідати! — гукнула мадам Ескофьє.

Перші промені сонця осяяли довгий стіл— біля нього, весело розмовляючи, сиділи за кавою двадцять душ.

— Попрацювали добряче, — мовив Шарлюн до мосьє Пастуреля. — А тепер добряче посміємося!

— Я хочу все це побачити! — промимрила Міке — очі їй злипалися.

Жоден з ближчих сусідів могікан не прохопився й словом про події цієї ночі, і мосьє Аморетті зранку був у найкращому гуморі. Сьогодні приїдуть експерти з префектури — і з цими старцями-могіканами буде назавше покінчено.

Близько дев'ятої перед мерією спинилось авто — це прибули з Тулона двоє очікуваних урядовців. Помічник мера належно приготувався до відвідин — поліцейські Кюк та Гарідан, що їх попереджено звечора, чатували біля дверей.

— Ви поїдете за нами велосипедом, — гукнув до них мосьє Аморетті.

Він уліз в авто, і всі покотили до Іспанського Рогу.

Вже напівдорозі, коли вони проминули круглу галявину, мосьє Аморетті глянув у вікно — і його щось кольнуло в серце. Попереду, між густих піній, він не побачив того бридкого ветхого брезенту, що укривав дірявий дах оселі діда Кадюса. Але далі піскувата дорога запетляла, і лише в останню мить перед ними виринуло нове селище — ошатні домочки, білі поруччя, чепурні садочки й квіти у вікнах.

Урядовці, що сиділи спереду, здивовано повернулись до помічника мера:

— Це напевне тут?

— Тут! — розгублено пробурмотів мосьє Аморетті.— Але я не розумію…

Хряпнувши дверцятами, він виліз із авто. У вікнах показалися могікани, за ними — усміхнені дітлахи.

— Здоров, Альфонсе! — сміючись, крикнув дід Кадюс. — Куди це ти налагодився такого гарного ранку?

— О, Альфонсе! Ми дуже раді тебе бачити! — озвався мосьє Пастурель. — Завтра зранку я завітаю до мерії — складемо угоду ще на двадцять років! Бо нам тут дуже подобається.

Урядовці, бачилося, не мали ніякого наміру оглядати селище.

— Ви що, не при собі? — мовили вони до ошелешеного помічника мера. — Ви хочете виселити цих людей та розвалити оці новенькі будиночки? Та тут ще й дітей повно… За кого ви нас маєте? За кровожерних акул? Це найгарніше селище на все узбережжя. Чого ж ви морочите нам голову? Доведеться повідомити про все префекта — вашу роботу перевірить комісія. На все добре!

Вони посідали в авто — і вмить за ними й слід прочах. А мосьє Аморетті й двоє охоронців порядку стояли, мов скам'янівши, перед