Аліса в Дивокраї - Льюїс Керол
Або ногою на гвіздок
Зненацька наступлю,
Або як з’їм, бува, чого
І заболить живіт, —
Я плачу так, що ого-го,
Бо я пригадую того
Дідусика плаксивого,
Як голубочка сивого,
Як ворона хрипливого,
Як буйвола хропливого,
На очі миготливого,
На речі лепетливого,
Від старості хитливого,
Від горя юродивого
Дідка старенького того,
Що бачив я давно його
Колись біля воріт.
Коли Вершник проспівав останні слова балади, він підібрав поводи і повернув коня на дорогу, якою вони прийшли.
— Тобі залишилося пройти всього кілька ярдів, — сказав він. — Зійдеш з горба, потім перейдеш он той струмок і там будеш Королевою. Але постій трошки і проведи мене, — додав він, коли Аліса нетерпляче повернулася в тому напрямі, куди він вказував. — Я швиденько. Ти почекаєш, доки я доїду он до того повороту, і помахаєш мені хусточкою? Бачиш, мені здається, що це підбадьорить мене.
— Звичайно, почекаю, — погодилася Аліса. — Я дуже вдячна вам за те, що ви поїхали проводжати мене так далеко. І за пісню теж... Вона мені дуже сподобалася.
— Сподіваюсь, що сподобалася, — з сумнівом промовив Вершник. — Але я думав, що ти будеш дужче плакати.
Отже, вони потиснули одне одному руки, потім Вершник повільно поїхав у ліс.
— Сподіваюсь, мені недовго доведеться чекати, поки він доїде, — сказала собі Аліса, слідкуючи за ним поглядом. — Ну от, він упав! І, як завжди, сторчма! Але він досить легко забрався в сідло... Це завдяки тому, що там навішано так багато всіляких речей.
Так вона стояла, розмовляючи сама з собою, і стежила поглядом, як кінь повільно йшов по дорозі. Вершник звалювався з нього то на один, то на другий бік. Після четвертого чи п’ятого падіння він досяг повороту. Тоді Аліса помахала йому хусточкою і зачекала, поки він зник з очей.
— Сподіваюсь, це підбадьорило його, — промовила вона і побігла з горба вниз. — Швидше до останнього струмочка, а за ним я вже буду Королевою! Як велично це звучить! — Через кілька кроків вона була на березі струмка. — Нарешті вже Восьмий квадрат! — крикнула вона, стрибаючи через струмок...
***
Вона впала на м’яку, як мох, галявину, по якій були розкидані грядки з квітками.
— Ох! Я така рада, що попала сюди! А що це в мене на голові? — вигукнула вона зляканим голосом, мацаючи руками щось дуже важке, що міцно прилягало до волосся. — І як воно могло опинитися тут без мого відома? — запитувала вона себе. Вона зняла ту річ з голови і поклала собі на коліна, аби дізнатися, що ж воно таке.
Це була золота корона.
2 Чоловік та дружина, персонажі вуличного лялькового театру.
Розділ ІХ. Королева Аліса
— Ого, це чудово! — сказала Аліса. — Я навіть не сподівалася, що стану так скоро Королевою. Ось що я вам скажу, ваша величносте! — (Вона завжди дуже любила картати себе.) — Це нікуди не годиться — отак валятися на траві! Королеви повинні триматися з гідністю, розумієте!
Вона підвелася і почала походжати сюди-туди. Спочатку її рухи були дуже невпевнені, бо вона боялася, що корона може звалитися з голови. Але її втішала думка, що ніхто цього не бачить.
— Якщо я насправді Королева, — сказала вона, сідаючи знову, — то з часом навчуся носити корону.
Все було таке незвичайне, що вона анітрохи не здивувалася, коли побачила Червону Королеву і Білу Королеву, які сиділи неподалік обабіч неї. Їй, звичайно, кортіло запитати, як вони потрапили сюди, але вона побоювалася, що це буде нечемно з її боку. Однак нічого не трапиться, подумала вона, коли вона запитає, чи гра вже скінчилася.
— Будь ласка, чи не скажете ви мені... — почала вона, боязко зиркаючи на Червону Королеву.
— Говори лише тоді, коли до тебе звертаються! — зненацька обірвала її Королева.
— Але якщо всі будуть дотримуватися цього правила, — зауважила Аліса, яка завжди була готова трошки посперечатися, — і якщо ви будете говорити лише тоді, коли до вас звертаються, і інші будуть чекати, поки ви почнете, розумієте, так ніхто ніколи не заговорить першим, а отже…
— Безглуздя! — вигукнула Королева. — Як, невже ти не бачиш, дитинко... — тут вона замовкла, насупилася і, подумавши хвилинку, раптом заговорила про інше. — Що ти хотіла сказати цим «Якщо я насправді Королева»? Яке ти маєш право називати себе так? Ти не можеш бути Королевою, розумієш, доки не складеш відповідного іспиту. Що скоріше ми почнемо його, то краще.
— Але ж я сказала лише «якщо», — виправдовувалася сердешна Аліса жалібним голосом.
Обидві Королеви перезирнулися, потім Червона Королева зауважила, знизуючи плечима:
— Вона говорить, що сказала лише «якщо»...
— Проте вона сказала набагато більше, — скаржилася Біла Королева, ламаючи руки. — Ох, набагато більше.
— Це правда, ти знаєш, — звернулася Червона Королева до Аліси. — Завжди говори лише правду... Думай, перш ніж сказати щось... А потім записуй те, що говориш.
— Запевняю вас, я не думала... — почала Аліса, та Червона Королева нетерпляче обірвала її.
— Саме на це я й нарікаю. Ти мусила думати. Як, по-твоєму, яка користь від дитини без думок? Навіть у жарті повинна бути думка, а дитина важливіша від жарту, сподіваюсь. Ти не зможеш спростувати це, якщо навіть візьмешся обома руками.
— Я не спростовую речей руками, — заперечила Аліса.
— Ніхто цього й не казав, — промовила Червона Королева. — Я кажу, що ти не зможеш, якщо навіть і захочеш.
— Вона зараз у такому настрої, — зауважила Біла Королева, — що їй хочеться що-небудь спростувати, але вона не знає, що саме.
— Погана, гидка вдача! — зауважила Червона Королева.
Після цього кілька хвилин панувала ніякова тиша.
Червона Королева порушила тишу, звернувшись до Білої Королеви:
— Запрошую вас сьогодні на званий обід до Аліси.
Біла Королева криво посміхнулася і промовила:
— А я запрошую вас.
— Я взагалі не знала, що маю влаштовувати званий обід, — виправдовувалася Аліса. — Але якщо він повинен відбутися, то гадаю, що гостей запрошувати належить мені.
— Ми дали тобі нагоду зробити це, — зауважила Червона Королева. — Але я змушена відзначити, що тебе мало навчили на уроках правил хорошого тону.
— На уроках не вчать правил хорошого тону, — заперечила Аліса. — На уроках вчать арифметики і таке інше.
— Ти знаєш додавання? — запитала Біла Королева. — Скільки буде один та один, та один, та один, та один, та один, та один, та один, та один, та один?
— Не знаю, — відповіла Аліса. — Я не встигла полічити.
— Вона не вміє додавати, — перебила Червона Королева.
— А віднімання ти знаєш? Відніми дев’ять від восьми.
— Я не можу відняти дев’ять від восьми, ви ж знаєте, — дуже охоче відповіла Аліса. — Але...
— Вона не вміє віднімати, — заявила Біла Королева. — Ну, а ділити ти вмієш? Поділи хлібину ножем, що вийде?
— Гадаю... — почала Аліса, але Червона Королева відповіла за неї:
— Хліб з маслом, певна річ. Давай ще раз спробуємо віднімати. Якщо у собаки відняти кістку, що залишиться?
Аліса подумала.
— Кістки, звичайно, не залишиться, якщо я відніму її. Але й собаки не залишиться на місці, вона кинеться кусати мене...
