Артур і заборонене місто - Люк Бессон
Миро доброзичливо спостерігає за загальною радістю, проте на душі в нього гірко. Король це розуміє, тому підходить і кладе йому на плече руку. Він знає, яка біда гнітить Миро і не дає йому святкувати по-справжньому.
— Якби ж то і мій маленький Мино радів з нами! — зітхає Миро.
Співчуваючи другові, король ще міцніше обіймає його за плечі. Він нічим не може допомогти, і не може нічого відповісти. Бо слова зайві…
Раптом лунає глухе гримотіння, і святковий натовп завмирає. Земля під ногами мініпутів здригається — і веселого настрою як і не було. Перелякані мініпути панічно кидаються врозтіч.
Підземні поштовхи зростають, з купола сиплеться земля, залишаючи після себе вирви, ніби після бомбування.
Мешканці столиці переконані, що це Жахливий У мстить їм, тому ховаються в будинки та укриття. Від потужного поштовху зверху падає великий камінь.
— Обережно! — застерігає Миро. Але вже пізно. Піднявши хмару куряви, камінь входить у землю.
Від несподіванки король сів там, де стояв.
Поштовхи припиняються, і в утворену діру спускається величезна смугаста труба.
Король не вірить своїм очам. Що ще вигадав цей підступний диявол?
Стінки труби прозорі, і ті, що стоять найближче, можуть розгледіти, як усередині по прямовисній стіні сповзає вниз якийсь темний клубочок.
— Сльоза смерті! — вигукує Барахлюш.
Слова його розносяться із швидкістю вогника, що біжить пороховою доріжкою, і паніка охоплює всіх. Лишень Селенія їй не піддалася. Вона уважно позирає на смугасту трубу і починає пригадувати, де ж бачила щось подібне.
— Це ж соломинка для коктейлю! — несподівано сміється принцеса. — Ар-турова соломинка!
Клубочок тим часом сповз по прямовисній стіні до самої землі, упав і покотився вбік. Зупинившись, він покрутився на місці — і став маленьким кротеням! Це Мино! В передніх лапках він тримає принцесиного меча.
— Мій сину! — вигукує щасливий Миро.
— Мій меч! — радісно кричить Селенія.
Миро кидається до кротенятка і обіймає його. Народ знову радіє, переконавшись, що небезпеки нема.
Король підходить до Миро і Мино, що ніяк не розімкнуть обійми.
— Кінець — ділу вінець! — з полегшенням промовляє він. — І все ж шкода, що пригоди скінчилися.
— Ні, ще не скінчилися! — упевнено заперечує Селенія. Принцеса прямує до центру майдану, де лежить давній камінь. Змахнувши мечем, вона робить випад, ніби хоче протнути камінь наскрізь. На якусь мить тверда глиба скелі м'якшає, впускає в себе меча і знову кам'яніє. Віднині ніхто не потурбує бранця.
Селенія з полегшенням поглядає на батька і бачить, що той схвально киває головою. Отже, вона правильно його зрозуміла! Подолані небезпеки навчили її багато чого, а головне — мудрості. Вона потрібна не тільки принцесі чи королю… Кожній людині не завадить.
Усе завершилося. Соломинка поволі підіймається догори і зникає в отворі купола.
РОЗДІЛ 16
Артур бере соломинку і уважно її роздивляється, щоб переконатися, що Мино потрапив до своїх.
— Йєс! — радісно вигукує він, бо соломинка порожня.
Знайшовши камінець потрібного діаметра, він обережно затикає діру і бере в руки блюдце з рубінами.
Коштовностям уже пора з'явитися на сцені, бо Арчибальд вичерпав усю свою фантазію, вигадуючи відмовки і намагаючись виграти час. Руки в нього по лікті в чорнилі, та він не припиняє мордувати авторучку, яку тільки-но на очах у всіх розібрав на складові частини.
— Це щось неймовірне! Ця ручка ще ні разу мене не підвела! А сьогодні, коли потрібно підписати важливі папери, вона так по-зрадницьки потекла! — пояснює дідусь (сьогодні він балакучий, як ніколи!). — Цю ручку мені подарував мій швейцарський приятель, а вам, певно, відомо, що швейцарці пишаються не лише своїми годинниками та шоколадом, а й прекрасними самописними авторучками!
Такого знущання Давидо не може вже стерпіти. Він висмикує із кишені свого піджака дорогий «Паркер» і підсовує дідусеві під носа.
— Візьміть! Це теж непогане перо! А зараз підписуйте! Ми й так згаяли чимало часу!
В очах Давидо зблиснула рішучість. Він більше не братиме до уваги ніяких балачок, ніяких відволікаючих маневрів.
— Га? О, так! Звичайно! Аякже! — дідусь про себе щось мимрить, шукаючи чергову причину, яка завадить йому поставити підпис. Він тягне час, захоплено роздивляючись з усіх боків запропоновану ручку.
— Чудово! А… пише… добре? — питає він перше, що спало на думку.
— А ви спробуйте — і переконаєтесь! — досить нелюб'язно наполягає Дави до, нагадуючи Арчибальду, чого від нього домагаються.
І дідусь розуміє, що справу не виграти.
Він підписує останній папір. Давидо вириває з його рук документ і кладе в папку.
— Ну, нарешті! Тепер ви — законний власник цього будинку! — бадьоро проголошує він.
— Ну й добре! — з радістю погоджується Арчибальд, розуміючи, що не все так просто… Він підписав купу паперів, однак головного документу йому так і не показали.
— А тепер — гроші! — простягає руку Давидо.
Ось і все… Власником будинку він може стати тоді, коли заплатить потрібну суму або доведе, що вона в нього є, отже, внесе її згодом. А грошей нема. Дідусь розгублено усміхається до полісменів, що стоять за спиною Давидо, ніби просить йому допомогти. На жаль, вони не можуть нічого змінити.
Давидо відчуває, що вітер нарешті повернувся в його бік. Диво вже сталося: в останню мить, коли розв'язка була зовсім близько з'явився цей упертий старий із своїм онуком. Другого дива вдруге того самого дня не дочекатися.
Розкривши папку, Давидо збирає всі підписані Арчибальдом документи в купу і хоче їх розірвати.
— Немає грошей — немає документів на власність! — заявляє негідник, сподіваючись, що старий уже не викрутиться.
І раптом відчиняються двері… Погляди всіх звернені до однієї дійової особи — головної в цій історії. У всіх в очах (навіть у Давидо!) застигло одне запитання: невже всі їхні намагання виявилися марними? Хоча, звичайно, кожен старався по-своєму… Всі чекають ще одного дива. На відміну від Давидо, бабусенька впевнена, що справжнє диво попереду.
І диво в цьому випадку принесе головний герой, маленький і дуже чемний хлопчик. Увійшовши до вітальні, він старанно витирає ноги і не забуває перевзутися в капці.
Маленький чемний хлопчик — Артур. Хоча це й так уже всі зрозуміли. Він неспішно підходить до столу, за яким сидить дідусь, очікуючи його появи, як Другого Пришестя, і обережно ставить перед Арчибальдом блюдце з рубінами.
Бабусенька ледве стримує радість. Давидо навпаки — намагається знову навчитися дихати…
Артур обводить усіх веселим поглядом і усміхається. Він щасливий.
Арчибальд тріумфує. Тепер його черга посміятися з Давидо!
— Отже! — промовляє він, дивлячись на рубіни. — Як сказано в заповіді, число п'ятдесят, «розраховуйся вчасно, і ніколи ні
