Артур і заборонене місто - Люк Бессон
— Сьогодні ви знаєте все, що знаю я. А ми разом — одне ціле, бо знання одного доповнюють знання другого. Хіба не на цьому стоїть держава? Хіба не в цьому сила мініпутів?
— Правду кажеш, — погоджується король. «Якщо вам дуже хочеться плакати, треба більше сміятися». П'ятдесята заповідь.
— От бачиш! Ти ж сам мене навчив цієї заповіді! — усміхається Арчибальд. Король схвильований: він знає, що давній друг щиро любить і поважає його та його народ.
Обидва дідусі маленькі на зріст, та душі їхні — високі.
Провідник обертає друге кільце — кільце розуму. І воно скрипить, бо давно не змащувалося.
— Придивіться за моїм зятем! — з усмішкою наказує король.
— З задоволенням! А ви не спускайте очей з моєї невістки! — відповідає Арчибальд.
Провідник обертає третє кільце — кільце душі.
— Прошу до вагонів! — кричить він, як досвідчений провідник у потязі.
Востаннє Арчибальд змахує рукою на прощання, а потім кидається на скло, яке втягує його в себе. Старий зникає, як шматочок печива у варенні.
Чарівною силою лінз він притягується від однієї до другої і поступово збільшує свій зріст. А лінзи зменшуються.
Врешті-решт підзорна труба буквально випльовує його із своєї глибини, як вишневу кісточку. Світло і повітря впливають на Арчибальдів зріст — і ось він стає таким, як чотири роки тому. Не втримавшись на ногах, дідусь падає в густу зелену траву, котиться по ній і зупиняється. Вдихаючи повітря на повні груди, він намагається оговтатися після подорожі.
Несподівано перед ним постає вождь племені матасалаї. Він усміхається — видно його міцні білі зуби.
— Як тобі мандрувалося, Арчибальде? — питає вождь.
— Чудово! Трохи задовго, але… чудово! — відповідає дідусь, зрадівши зустрічі з другом.
— А де ж це Артур? — стурбовано озирається африканець.
— Він зараз прибуде!
Тим часом мініпути не поспішають посадити Артура перед лінзою, та й він сам не поре гарячки: доведеться пірнати в липку желеподібну масу, яка ковтне його, ніби хамелеон муху, що прилипла до язика. Та якщо він хоче зустрітися зі своїми рідними і розповісти про незвичайні пригоди бабусеньці, йому доведеться витримати процедуру перетворення. Хоча він поки що не впевнений, чи потрібно все оповідати бабусі — вона ж так може розхвилюватися!
До хлопчика підходить Барахлюш.
— Ми сумуватимемо за тобою! Швидше повертайся! — просить маленький принц.
— Повернуся через десять селенелій! Домовились? Щоб мені провалитися на місці! — промовляє Артур, піднявши руку до неба і спльовуючи на підлогу.
Барахлюш здивований таким скріпленням клятви, та цей звичай йому подобається і він вирішує його запровадити серед мініпутів.
— Домовились! — відповідає він, теж піднімає руку і задоволено плює в куток.
Артур спостерігає за мавпуванням Барахлюша і не стримує реготу.
— Не гайте часу! — нагадує провідник. — За десять секунд прохід зачиниться!
Артур підходить до величезної лінзи. І тут до нього наближається Селенія. Їй важко стримувати свої почуття. В Артура теж щось залоскотало в носі. Він розуміє, що потрібно сказати щось особливе, та не може відшукати підходящих слів.
— Нам відводиться тисяча років на пошуки нареченого, а я знайшла його за кілька годин! — стримуючи сльози, промовляє принцеса.
— Мені треба повертатися, бо моя родина налякана до смерті. Твої рідні також хвилювалися б за тебе.
— Я розумію, — погоджується Селенія, та в її голосі чути сумнів.
— І десять селенелій — це не так уже й довго! — бадьоро говорить Артур.
— Десять селенелій — це мільйони секунд самоти, — відповідає принцеса, не витримавши, і схлипує.
Артурові очі також зрадливо заблищали. Хлопчик рукавом витирає обличчя, намагаючись непомітно змахнути сльози, і обіймає наречену за плечі.
— Згідно з традицією і протоколом, ці секунди стануть випробуванням щирості нашого бажання бути завжди разом, — нагадує Селенії Артур, хоча сам би послав того протокола до біса.
— До біса протокол! — ніби читаючи його думки, вигукує принцеса, і не встигає хлопчик отямитися, як вона ніжно його цілує. Перший поцілунок кохання! Щастя Артура не має меж! Та поки він ворушить мізками, щоб обдумати відповідь, принцеса різко штовхає його на лінзу, і та з плямканням ковтає хлопчика.
— Селеніє! — гукає він, проте липка маса заглушує його голос.
Чарівна сила шпурляє Артура в різні боки, повітряні течії підкидають його і обертають, як хочуть. Тепер він розуміє альпіністів, що опиняються в епіцентрі снігової лавини, яка тягне їх за собою. Коли він читав про це у книгах, та не міг собі уявити. Щоб не піддатися стрімкому потоку, Артур ні на мить не перестає бовтати руками й ногами — ніби жаба у глечику з молоком. Раніше він дуже любив казку про двох жаб, але потім знайшов дідусеві книги і полюбив його африканські пригоди.
Лінзи, через які пролітає хлопчик, стають щораз меншими і жорсткішими. Остання взагалі тверда, як скеля, і Артур добре врізався головою.
Магічна труба викинула його у великий світ. Коли легені наповнилися свіжим повітрям, хлопчикові здалося, що він став повітряною кулькою і зараз полетить до хмар. На щастя, це тільки відчуття…
Артур невпевнено ступає кілька кроків, падає і котиться по траві, як колода. Нарешті, зупинившись, він стає навпочіпки… І ніс у ніс зіштовхується з Альфредом. Пес усміхається, весело метляючи хвостом. А потім від радості кидається обіймати свого друга і облизувати його. Хлопчик з реготом відбивається від бурхливих виявів любові.
— Альфреде, Альфреде! Дай хоча б прийти до тями! — утихомирює його Артур, хоча сам теж дико зрадів такій зустрічі.
На допомогу онукові приходить Арчибальд — він простягає йому руку, щоб той підвівся.
Першою Артур бачить матір, яка сидить серед розсипаних фруктів і не зводить пильного погляду з гігантського вождя та його воїнів.
Хлопчик підбігає до неї і, посковзнувшись на помаранчевій шкурці, падає поряд.
— Що сталося, мамо? — схвильовано питає він, розкидаючи навкруги себе яблука.
— Побачила нас і впала в помаранчі, — пояснює вождь матасалаї, тримаючи в руках доказ — недочищений плід.
— Радше — в яблука, — усміхається Арчибальд задоволено, бо знайшов привід пожартувати з друга. Дідусь нахиляється і підіймає яблуко, показуючи його вождю. Африканець не розуміє: він вважає, що Арчибальд, перебуваючи так довго в мініпутів, забув рідну мову.
Артур ніжно торкається рукою маминого обличчя:
— Чуєш, мамусю! Це я, Артур!
Хлопчиків голос звучить так ласкаво і дзвінко (і несподівано!), що мати отямилася.
Вона зморгує, трясе головою, скидаючи з себе заціпеніння. Здивовано поглядає на свого живого й здорового сина.
Потім, не повіривши, що це не сниться, вона знову опускає повіки.
— Мамо,
