Троє на Місяці - Іван Філіпович Ющук

Капітан ішов попереду, за ним, ледве встигаючи, біг шестиногий Друг.

Стежка лежала перед ними, наче пунктирна лінія, кривулясто проведена тушшю по зіжмаканому обгортковому папері. Це чорніли тіні в заглибинах слідів, залишених ними під час попередньої мандрівки.

Капітан поспішав. А його думки то ширяли на далеку чудову Землю, яка бузково світилася в нього перед очима, то вертілися навколо останніх, не зовсім зрозумілих подій.

Добре, що вирішили без Оксани летіти на Місяць. Тут не тільки важко, а й дуже небезпечно. Переборювати природні труднощі не страшно, навіть приємно. Будь-які каверзи природи люди врешті-решт розгадують і повертають собі на користь. Але підступи піратів, навіть розгадані, не можуть принести нікому ніякої користі. Бо вони породжені зневагою до всіх інших людей. Щоб порозумітися з природою, треба знати її закони. А які закони в піратів? Грабуй, бери, убивай, знущайся із слабшого… Проте доведеться повоювати з ними, щоб визволити Незнайка…

На обрії виткнулися чотири зубці. “Це ті гори, які ми з Граматиком бачили, — подумав Капітан. — Крайня зліва — Біла гора. Очевидно, кудись туди циліндроголовий робот і потяг Незнайка”.

— Друже зараз нам треба звернути трохи ліворуч, — сказав Капітан. — І добре пильнуй, щоб не потрапити до роботів. Бо хто знає…

— Розумію тебе, Капітане, — відповів пес, підіймаючи вище голову й розглядаючись довкола.

Тепер перед ними лежала чиста, незаймана місячна поверхня, на якій вони залишали мережку слідів.

На Землі, у Келеберді, уже пізній вечір… У лозах витьохкують солов’ї. Лине бузковий запах над селом…

— Зліва попереду на камені бачу предмет, який ворушиться, — раптом перервав Капітанові роздуми Друг.

Хвилю перед тим Капітан ковзнув був оком по тому камені, навіть відчув якусь підсвідому тривогу, що тут щось не так, але не зміг затримати на ньому свого погляду, який мимохіть потягнувся до рідної Землі. І тепер Капітан миттю знайшов цей камінь серед інших каменів, розкиданих на поверхні Місяця. Він був ніби двоповерховий: на камені-основі лежав ще один камінь, так само притрушений місячним пилом, під яким, проте, вгадувалися обриси ніби космічного ранця.

“Може, це випадковий витвір природи. Адже бувають камені, подібні до людських голів, до вершників, до тварин… Але якби цьому каменю додати голову, він був би схожий на космонавта. Пояс, ранець, плечі є, бракує тільки голови…”

Верхній камінь зненацька хитнувся з боку на бік. Навіть посунувся трохи. І знову застиг непорушно.

Що за мара? Землетрусу ж не було, бо він би відчув коливання грунту, а камінь ворушиться… Це все-таки не камінь, це якась істота! Ну, й густо ж населений Місяць: то циліндроголовий робот, то безголовий космонавт…

— Друже, — якомога тихіше обізвався Капітан до пса, — нам треба з двох боків обійти цей камінь, щоб визначити, що це таке. Ти заходь з півночі, я — з півдня…

— Слухаюся, Капітане.

Капітан тепер не спускав очей з підозрілої істоти, дедалі більше розрізняючи на ній окремі деталі скафандра. Коли підійшов ближче, то побачив навіть рукав, а потім (чи це йому тільки так здалося?) — і шолом.

І нараз до нього долинув спочатку нерозбірливий, а потім зовсім виразний голос: “Земля в небезпеці… Земля в небезпеці…”

Капітан зупинився й присів. Оглянувся довкола. Ніде нікого. Підозрілий камінь, покритий місячним пилом, знову заворушився, підвів голову й опустив її назад.

Отже, голова таки є. Тепер уже він не сумнівався: це була жива істота. А коли Капітан зайшов збоку, він уже побачив напевно: це Незнайко куняє на камені, повернувшись спиною до сонця й звісивши голову на груди. Першою його думкою було підкрастися й налякати Незнайка. Ото сміху буде.

Але він одразу ж відкинув цей намір: так жартувати з товаришем, який потрапив у біду і якимось чином вирвався з неї, не годиться.

І Капітан став кликати Незнайка спочатку тихо, потім голосніше:

— Незнайку, Незнайку, це я, Капітан. Зі мною Друг… Чуєш, Незнайку…

Прокинувшись, Незнайко схопився на ноги й очманіло оглянувся довкола:

— А мені здалося — знову підкрадається людолов… Я втік від них… Там чоловічок з цапиною бородою, такий старий, поморщений, командує ними… Мене водили до нього, він багато говорив. Його батько — інженер Гарін, той, пам’ятаєш, що змайстрував гіперболоїд… Він щось хоче зробити з Землею. Казав, що всіх людей повбиває, а Землю забере собі… Його звати Джек Гарріс… Він казав, що його роботи можуть пограбувати будь-який космічний корабель…

— Ходімо скоріше до корабля. Те, що ти розповідаєш, дуже важливе. Намагайся пригадати все, що бачив і чув. До найменшої подробиці. У кораблі все докладно розкажеш.

— Ноги дуже болять, — поскаржився Незнайко, ледве встигаючи за Капітаном. — Не поспішай так.

— Нам треба поспішати, доки вони не зогляділися, що ти втік, і не влаштували погоню… Тебе там не мучили?

— Ні, але мені їсти хочеться.

— Терпи, Незнайку, космонавтом будеш, — пожартував Капітан. — І не відставай. На кораблі є ковбаса в смальці і курячий бульйон у тюбиках, медяники і пампушки, повидло і джем, кукурудзяні палички і…

— Ой, не треба, Капітане, — попросився Незнайко.

Капітан проковтнув слину й замовк. Він теж був голодний. Щоб ее думати про їжу, він став дивитися, як легко біжить попереду пес, по черзі підіймаючи та ставлячи відразу по три ноги.

Раптом Незнайко прудко підбіг до Капітана й смикнув його за рукав.

— Диви, диви, — пробелькотів він, показуючи повними жаху очима позад себе. — Там… там…

Капітан оглянувся. Від третьої гори просто на них швидко йшов циліндроголовий робот. Ноги в Капітана смикнулися, щоб тікати, але зусиллям волі він стримав себе. Спочатку потрібно оцінити