Північ над Санктафраксом - Пол Стюарт

— Темноліс безмежний, — зауважив Живчик. Він знову поглянув крізь ілюмінатор на неозорий килим зеленого листя, простертий перед ними. — Йому нема кінця-краю! І величезний невольничий ринок постійно ним мандрує.

— Як же ми його тоді знайдемо, — здивувався Кулькап, — коли він тільки те й робить, що переноситься з місця на місце?

Живчик усміхнувся.

— Великий Сорокушачий невольничий ринок може стояти на одному місці цілими місяцями, навіть роками, а потім раптово, серед ночі, згорнутися і потай вирушити на нове місце, сунучи однією величезною галасливою зграєю.

— От я й питаю, як же тоді…

— Знайти, Кулькапе, можна все, — не дав йому доказати Живчик. — Треба тільки правильно читати знаки.

— Знаки? — Кулькап відклав набік свій сувій і звівся на ліктях.

— Чи не хочеш ти сказати, що у твоїх сувоях нічого немає про Великий Сорокушачий невольничий ринок? — запитав Живчик, блиснувши очима.

Кулькап зашарівся.

— Поки що нічого, — зізнався він. — Хоча батько колись розповідав мені про жахливих птахотварей, які рядять цією торговицею і через яких її так назвали. Сорокухи. Не можуть літати. Злобні. З некліпними очима…

— У Нижньому місті одна така птиця тримає шинок «Дуб-кривавник». Її звати Матінка Товстобрюхперо. — На мить Живчикові очі набули мрійливого вигляду, відтак він вів далі: — Ти маєш зрозуміти одне: Великий Сорокушачий невольничий ринок схожий на величезну живу істоту, яка блукає безкраїм Темнолісом у пошуках свіжих ділянок, аби «попастися». Та за якийсь час ринок «випасає» все довкола, і місце, зайняте під нього, виснажується. Тож він має рухатися далі — або ж і самому пропасти. Спалені дощенту осади, які він лишає по собі, покажуть тим, хто на цьому розуміється, куди перебрався ринок. Досвідчений крамар або винозорий капітан піратського судна — можуть читати змертвілий ліс, аж поки, немов по слідах, вийдуть на самий ринок.

— Дяка Небові, ми на кораблі, — похитав головою Кулькап. Він сів і зазирнув під бандажі на своїх руках.

Першого ж дня їхнього побуту на борту Жервіс убив силу часу, ретельно втираючи масть із гой-ягід у його рани і повиваючи їх підбитою марлею. Відтоді він щовечора приходив робити перев’язку, але за весь час перекинувся з мандрівниками заледве кількома словами. Живчик помітив, що хлопець уважно обстежує свої руки.

— Як там вони? — поцікавився він.

— Сверблять, — скривився Кулькап.

— А отже, гояться, — виснував Живчик. — Не хочеш трішечки прогулятися? Поміряти ногами чардак?

Кулькап тріпнув головою.

— З вашого дозволу, я повернувся б краще до своїх манускриптів, — промовив він, знову беручи сувій.

— Як знаєш, Кулькапе, — погодився Живчик. — Та якщо тобі, бува, набридне ота предківщина, — додав він, усміхнувшись, — ти знаєш, де мене знайти.

Почувши за мить, як рипнули двері каюти, Кулькап знову відклав набік рукописи, ліг у гамак, згорнувши на грудях руки, і заплющив очі. Він і гадки не мав читати. Усе, чого він прагнув, — це здихатися нестерпного відчуття небесної хвороби, яка не випускала його зі своїх лабетів, відколи він стрибнув на борт «Небесного гарцівника». Він збавив на судні дев’ять днів і дев’ять ночей, але так і не звик до небесної хитавиці.

Корабель летів своїм курсом, і супутні летові звуки долинали в каюту. Порипувала корабельна прова. Лопотіли вітрила. Тихо, заколисливо свистів вітер у линвах та снастях… Кулькап задрімав, а там і заснув.

Хлоп’якові верзлося, ніби корабель сів у Темнолісі й вони з Живчиком самі. Ліс був навдивовижу зелений і похмурий. Повітря стрясали писк і крики незримих, невідомих істот. Долі виднів ланцюжок випалених у землі слідів.

— Ласкаво просимо! — почувся чийсь голос.

Кулькап звів очі. У тіні дванадцятьох велетенських сехвой стояла висока постать, увінчана короною. На мантії пишалися вишиті тризуб та змія. Заплетена в косиці борода майже торкалася землі. Очі дивилися ласкаво, але з невимовною тугою. Усе його тіло, здавалося, сяло. Кулькап затамував подих і впав навколішки.

— Кобольде Мудрий, — звернувся він. — О, повелителю, ви… ви уявити собі не можете, яка… яка честь… — його тремтячий голос перейшов у шепіт.

— Ти, мабуть, замерз, — озвався Кобольд, ступаючи крок уперед. — Візьми мою мантію, — і він накинув її Кулькапові на плечі.

— Але… — заперечив Кулькап.

— Бери, — наполягав Кобольд. — Тепер вона твоя.

З цими словами він одвернувся і зник у тіні.

— Але, повелителю! — закричав йому вслід Кулькап. — Я не можу… Я не міг би… Я не гідний.

Його слова заглушив голосний стукіт дятла, який гамселив по дереву, сидячи на стовбурі однієї з сехвой.

— Повелителю! — знову заволав Кулькап.

Грюк! Грюк! ГРЮК!

— Зайдіть! — гукнув Кулькап.

Двері розчинилися, на порозі вирізьбилася проти світла постать розпатланого Жервіса.

— Я тут побачити твої пов’язки, — сказав він.

— О, так, — спохопився Кулькап. — Я і гадки не мав, що вже так пізно.

Жервіс зачинив за собою двері й підійшов до хлопця. Він поставив на лутку невеличку коробочку, прибив ілюмінатор і запалив лампу. Кулькап сів просто і звісив ноги з гамака. Жервіс став поруч нього і заходився розповивати першу пов’язку. По каюті поширився гострий дух масті з гой-ягід.

— Як на мене, то вже трохи краще, — зауважив Кулькап.

З останнім витком корпії відстав і струп. Під ним наросла гладенька, м’яка шкіра. Жервіс прискіпливо обстежив руку на світлі, й оголосив:

— Як новенька.

— Ми ще не підлітаємо до Великого Сорокушачого невольничого ринку? — запитав Кулькап, коли Жервіс заходився коло другої пов’язки.

— До невольничого ринку — ще ні, — несподівано