Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів - Автор невідомий - Народні казки

Івасьо грає, а розбійник і каже:

— Ну, досить уже в сопілку грати, будеш ти вже помирати.

А Івасьо його просить:

— Дозвольте мені ще три рази в сопілку заграти перед моєю смертю.

Заграв Івасьо один раз — звірів немає. Заграв удруге — немає. А розбійник і говорить:

— Ну, досить! Я тебе вбиваю.

Та Івасьо заграв третій раз — і вскочили звірі через вікно до хати, схопили розбійника за груди. А Івасьо і говорить:

— Не мені смерть, а тобі. Убив би я тебе, але вже прощу, тільки не будь розбійником.

А розбійник плаче і обіцяє більше не розбійничати. А до Марусі Івасьо говорить:

— Ну, сестро, від цього дня ти мені не сестра, а я тобі не брат.

Дав Івасьо Марусі в'язку сіна і говорить:

— Коли з'їси цю в'язку сіна, тоді приходь до мене і будеш моєю сестрою.

Та й вигнав її у світ. А сам залишився зі своєю вірною звіриною. Живе, поживає та добра наживає. Тут і казці кінець.

Три брати

Жили три брати на світі. І захотіли вони накопати дорогоцінного лікарського коріння, щоб стати багатими. Довго шукали вони цього коріння. Але все ж таки викопали корінь ціною сто тисяч карбованців. Тоді два старших брати поміж себе кажуть:

— Давай уб'ємо нашого молодшого брата і візьмемо його частку золота собі.

Так і зробили.

Тоді кожний із двох живих братів став думати, як би убити свого другого брата і забрати всі гроші.

Одного разу прийшли вони до села.

— Піди, — каже старший брат середньому, — у село і купи харчу, а я почекаю на тебе тут.

Коли середній брат ішов з харчами назад, то старший подумав: «Якщо я тепер уб'ю свого брата, то мені остануться і харчі, і корінь».

Він так і зробив: брата вбив, золото забрав, а харчі з'їв. Але харчі були отруєні, бо ними середній брат хотів отруїти старшого.

Так усі троє братів померли, а дорогий корінь погнив.

З того часу люди не шукають більше коріння, а шукають братів.

Багач за гроші повіситься

Жили собі два брати. Старший багатий, бездітний; молодший — бідняк, з повною хатою дітвори.

Пішов одного разу бідняк до свого брата позичити борошна, щоб жінка спекла хліба дітям. Почав багач на бідного кричати:

— Ти, жебраку! Нічого не робиш, тільки щось випрошуєш. Хіба я маю годувати твою челядь?

— Брате, змилуйся! Якщо мене не жалієш, то бодай допоможи моїм дітям.

— Не я тобі дітей на світ привів!

— Та що вже чинити, коли їх Бог надавав стільки?

— Не маєш чим і не можеш їх прогодувати, іди та повісься!

Повернувся бідняк додому з порожніми руками й плаче:

— Чому плачеш? — питає жінка.

— Та як не плакати, коли рідний брат не хоче нам позичити борошна, ще й жене на шибеницю!.. Що чинити? Доведеться повіситися з біди.

— Ой, ой, чоловіче добрий! Що ти надумав! Це гріх такі слова й думки… Біжи до церкви й відразу скажи панові превелебному, щоб тебе висповідав.

Пішов бідняк до церкви. Попові аж дивно стало, бо цей чоловік ніколи до церкви не ходив. Не мав у що взутися, в що одягнутися.

Коли вечірня відправа закінчилася, бідняк з острахом підійшов до попа.

— Що сталося?

— Висповідайте мене, панотче духовний!

— Та з якої причини ти хочеш сповідатися?

— А так… Я просив від старшого брата борошна, бо діти голодні, а він мене прогнав і сказав: «Якщо не маєш чим прогодувати дітей, іди та повісься». Та що мені чинити, коли така люта біда? Мушу повіситися.

Піп грізно глянув на чоловіка:

— А ти знаєш, що це буде гріх неспасенний?

— Знаю. Та най бог мені гріхи відпустить. Тому я і прийшов сповідатися.

— Ну, ходи зі мною. Я дам тобі борошна, — сказав превелебний.

Бідняк із сльозами на очах приніс борошно додому. Жінка напекла паляниць, діти наїлися. Та через кілька днів у хаті знову настав голод. Бідняк знову прийшов до церкви і просить попа, щоб той його висповідав:

— Отче духовний! Вашого борошна вистачило для моєї челяді на один тиждень. А тепер діточки голодні, просять від мами і від няня їсти. Що їм дати? В хижі нема ані окрайця хліба, а заробити нема де. Я не годен дивитися на голодних дітей. Не варто мені жити на цьому світі. Висповідайте мене.

Піп знову дав чоловікові горнець борошна.

Та коли чоловік через два тижні втретє з'явився на сповідь, піп сердито закричав:

— Та чи я маю годувати твою родину! Якщо ти не здатний прогодувати свою жінку й своїх дітей сам, візьми мотуз і в лісі на дубі повісься!

Вернувся бідняк додому, не сміє жінці й у вічі глянути. Жінка питає, а він каже:

— Не споміг нас пан превелебний!

Діти їсти просять, бо не знають, що то нема, мати плаче, аж руки ломить, волосся на голові скубе.

Знайшов чоловік у сінях мотуз, пішов до лісу. Виліз на дуба, прив'язав мотуз до гілки й почав молитися:

— Господи, праведний Боже! Спаси моїх діточок від голодної смерті, відпусти гріхи мені, нещасному.

Накинув чоловік зашморг на шию й скочив з дерева. Та мотуз розв'язався, нещасник упав і вдарився так, що лежить, не може встати. Полежав, відпочив, якось піднявся й знову виліз на дерево. Раз лишень чує голос. Дивиться, а недалеко за корчами дід і баба яму копають. Баба стоїть над ямою, дід викидає лопатою глину і все питає:

— Чи доста глибока?

— Копни ще, копни!..

Дід копає, далі випростався в ямі й гукає:

— Мене видно ще?

— Не видно!

Баба простягнула руку і витягла діда з ями.

— Ну, тепер, небоже-діду, можемо сипати гроші!

І насипали повну яму срібних і золотих. Бо дід і баба були багаті, дітей не мали. Назбирали багато грошей і не знали, куди їх подіти. І замість того, щоб людям віддати, додумались закопати в землю — і сам не гам, і тобі не дам.

Коли гроші пригорнули і притоптали землею, говорять між собою:

— Ну, ці ми впорядили. Ходімо за іншими.

Коли дід і баба пішли, бідняк плигнув з дуба, поносив гроші на інше місце й знову виліз на дерево. І бачить: дід із бабою несуть мішок так, що аж гнуться до землі й сахтять, як ковальське горно. Стали старі біля ями і тільки руками сплеснули:

— Нема наших золотих!

Порадилися, що викопають іншу