Домбі і син - Чарльз Діккенс

я ані словом не обмовились про її втечу. Я, звичайно, завжди мав враження, що за усім цим щось криється, що вона, коли захотіла б, могла роз’яснити. Та оскільки моя чарівна й достойна родичка — жінка збіса затята, то я добре знав, що з нею, фактично кажучи, жартувати не слід, і тому не заходив у жодні розмови. Та помітивши згодом очевидну її слабість у сильних виявах ніжних почуттів до доньки мого друга Домбі, я подумав, що коли б мені вдалося влаштувати зустріч, несподівану для обох сторін, то це могло б призвести до позитивних наслідків. Отже, користаючи з нашого неофіційного перебування в Лондоні перед тим як податись до Південної Італії, де ми гадаємо оселитися аж до, фактично кажучи, відбуття в наші вічні домівки (що наводить чоловіка на збіса неприємні думки), я заходився шукати помешкання мого друга Гея — хлопця вродливої зовнішності й напрочуд щирої вдачі, що його моя чарівна, достойна родичка, імовірно, знає — і мав щастя приставити сюди його милу дружину. А тепер, — мовив кузен Фінікс, і в словах його, попри легковажність манер і недбалість виразу, забриніло щире, правдиве почуття, — я благаю мою родичку не спинятися на половині дороги, а направити, наскільки змога, усе те, що вона зробила злого. Не задля честі її родини, не задля власної її слави, не з тих чи інших міркувань, що їх вона, за спонукою нещасливих обставин, схильна вважати несуттєвими і, фактично кажучи, пустими, — а просто тому, що це — зло, а не добро.

Ноги кузена Фінікса згодились після цього винести його геть, і він, залишивши жінок самих, зачинив двері.

Кілька хвилин Едіт, сидячи коло Флоренс, мовчала, а тоді видобула з-за корсажа запечатаний конверт.

— Я довгий час змагалася з собою, — тихо сказала вона, — писати мені це чи не писати, на випадок несподіваної смерті, коли можу пошкодувати, що не маю цього при собі. А потім думала, коли і як можу знищити цього листа. Візьми його, Флоренс. Тут написана правда.

— Це для тата? — спитала Флоренс.

— Для кого хочеш. Я даю тобі. Інакше він би його взагалі не отримав.

Знову сиділи мовчки в дедалі густішій темряві.

— Мамо, — озвалася Флоренс, — він утратив усі свої гроші. Він мало не вмер, та й досі не відомо, чи видужає. Ви нічого не маєте йому переказати?

— Ти, здається, говорила, що він тебе дуже любить? — спитала Едіт.

— Так! — тремтячим голосом підтвердила Флоренс.

— Скажи йому, я шкодую, що ми зустрілися.

— І все? — спитала Флоренс по хвилі.

— Скажи, якщо запитає, що я не каюся в тім, що вчинила… тепер принаймні… бо, якби довелося, вчинила би завтра так само. Але якщо він змінився…

Вона спинилася. Щось у мовчазному дотику руки Флоренс примусило її спинитися.

— …Але якщо змінився, то знає, що цього вже й не буде. Скажи, що я хотіла б, щоб цього ніколи не було.

— Чи можу я переказати, — спитала Флоренс, — що вам його жаль за всі ті страждання, які він пережив?

— Ні, — відповіла та, — якщо страждання ті навчили його любити свою доньку. Він і сам не жалітиме за ними, якщо вони були для нього такою доброю наукою, Флоренс.

— Ви зичите йому добра й хочете, щоб він був щасливий. Я певна того! — згукнула Флоренс. — О, дозвольте, я так і скажу йому колись, при нагоді, добре?

Едіт, утупившись темними очима в простір перед собою, не відповідала, і лише коли Флоренс повторила прохання, взяла її за руку і, перевівши той самий задуманий погляд у ніч за вікном, промовила:

— Скажи йому, що коли він, тепер інший, може здобутися на співчуття до мене колишньої, то я прошу в нього цього співчуття. Скажи, що коли він може здобутися на те, щоб думати про мене з меншою гіркотою, то я прошу його так думати. Скажи, що, хоч ми з ним і мертві одне для одного і вже ніколи не стрінемось по цей бік вічності, та нас єднає тепер одне спільне почуття, якого не було раніше.

Вона, здається, втратила свою твердість, і на її карих очах забриніли сльози.

— Сподіваюся, — сказала вона, — Що завдяки цьому і він про мене, і я про нього думатимемо краще. Що більше любитиме він свою Флоренс, то менше ненавидітиме мене. Що з більшою гордістю та щастям дивитиметься на неї й на її дітей, то більше каятиметься у своїй участі в тому кошмарі, що звався подружнім життям. Тоді і я буду каятись, — так йому й перекажеш; і, думаючи про причини, що зробили мене такою, якою я була, подумаю над тим, що й він мав підстави бути таким, яким він був. Тоді я спробую пробачити йому його частку нашої ганьби. А він хай спробує дарувати мені мою.

— Ой, мамо! — мовила Флоренс. — Як легко мені на душі від цих слів, навіть у таку прощальну хвилину!

— Мені самій дивно їх чути, — мовила Едіт, — ще й з власних уст. Та навіть якби я й справді була такою негідницею, якою дала йому привід мене вважати, я все одно, мабуть, сказала б їх, довідавшись, що він тебе дуже любить. А коли полюбить над життя — дай, боже, йому хоч раз відчути, що він думає про мене без зла що я думаю про нього без зла! Ось моє йому останнє слово. А зараз прощай, найдорожча!

Едіт стиснула її в обіймах, вклавши у них, здавалося, всю свою жіночу душу, любов і ніжність.

— Цей поцілунок для твоєї дитини! А ці — благословення тобі! Прощай, люба моя Флоренс, прощай, рідна моя дівчинко!

— Тільки не назавжди! — скрикнула Флоренс

— Назавжди. Назавжди! Як вийдеш з цієї темної кімнати, подумай, що лишила мене в могилі. Пам’ятай тільки, що я колись жила і любила тебе!

І Флоренс вийшла, не бачачи її обличчя, але до останньої хвилини відчуваючи її обійми та пестощі.

Кузен Фінікс чекав її під дверима і відвів