Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Ні, ні! — скрикнула Флоренс, сахнувшись, коли та встала, і виставивши поперед себе долоні. — Мамо!

Вони стояли, дивлячись одна на одну. Пристрасті та гордощі виснажили його, але то було обличчя Едіт, все ще вродливе та величне. То було б обличчя Флоренс, де, попри переляк та явне бажання втекти, прозирали і жаль, і сум, і вдячні, ніжні спомини. На обличчях в обох малювалися подив та страх; обидві стояли непорушно і мовчки, дивлячись одна на одну — через чорну прірву безповоротного минулого.

Флоренс прийшла до пам’яті перша.

— Ой мамо, мамо! Чому ми так стрічаємось? — обмиваючись сльозами, сказала вона. — Ви такі добрі були до мене, самотньої, — чому ж ми тепер так зустрічаємось?

Едіт стояла перед нею мовчазна й нерухома. Очі її вп’ялися Флоренс в обличчя.

— Мені страшно й подумати про це, — сказала Флоренс. — Я приїхала сюди від хворого тата. Ми тепер ніколи не розлучаємось і не розлучимось ніколи. Якщо хочете, я попрошу, щоб він вам пробачив, мамо. Я майже певна, що він пробачить, коли я попрошу. Хай і небо вам пробачить і пошле вам утіху.

Едіт не озвалася ні словом.

— Уолтер… я вийшла заміж за нього, і в нас є син, — несміливо мовила Флоренс, — він привіз мене сюди й чекає там. Я скажу йому, що ви стали іншою, що ви каєтесь, — Флоренс сумно дивилася на неї, — і він, я знаю, теж замовить слово перед татом; разом зі мною. Що ще, крім цього, я можу зробити?

Не ворухнувшись, Едіт, проте, зламала мовчанку й повільно проказала:

— Заплямовано твоє ім’я, твого чоловіка, твоєї дитини. Чи таке проститься коли?

— Проститься, мамо? Вже прощене! І мною, і Уолтером, від усього серця. Якщо це вас хоч трохи втішить, можете повірити, що так і є. Ви не… — запинаючись, промовила Флоренс, — ви не говорите про тата. Але ви напевно хочете, щоб я попросила його пробачити вам. Напевно цього хочете.

Едіт промовчала.

— Я попрошу, — сказала Флоренс. — І сповіщу вас, коли ви дозволите, і тоді ми, може, розпрощаємось так, як прощалися колись. Я уникала вас, мамо, — м’яко сказала Флоренс, підходячи ближче, — уникала не тому, що боялася вас чи того, що стосунки з вами зганьблять мою репутацію. Я тільки виконую свій обов’язрк перед татом. Він любить мене, і я люблю його. Але я ніколи не забуду, які ласкаві були ви до мене. О, просіть у неба, мамо, — скрикнула Флоренс, падаючи їй в обійми, — щоб воно дарувало вам ваш гріх і безчестя, і простило мені, якщо це гріх, те, що я не можу забути вашої ласки!

Едіт, немов зламавшись од її дотику, впала навколішки й обхопила її за шию.

— Флоренс! — скрикнула вона. — Ангеле мій ясний! Перед-тим як я збожеволію знову, перед тим як моя впертість знов одбере мені мову, повір, що я невинна — душею свідчуся, невинна!

— Мамо!

— Винна багато в чому! В тому, що розділило нас назавжди. В тому, що до кінця днів моїх заказує мені доступ до всього чистого й непорочного, — передовсім, до тебе. Винна в сліпій, несамовитій ненависті, в якій не можу, не хочу каятись і не покаюся, навіть зараз; не винна я у смерті того чоловіка. Бог мені свідок!

Стоячи навколішках, вона звела до неба руки й присягнулася.

— Флоренс, — сказала вона, — найчистіше, найкраще дитя людське… якого я так люблю… завдяки якому я давним-давно могла стати іншою людиною і вже почала була ставати — навіть така, як я… повір мені, я в цьому невинна, і дай мені ще раз пригорнути до невтішного серця цю любу голівку, — останній раз!

Вона була зворушена й плакала. Якби у минулі часи частіше траплялось їй бути такою, то нині була б щасливіша.

— Ніщо в світі, — сказала вона, — не змусило б мене признатися в цьому. Ні любов, ні ненависть, ні надії, ні погрози. Я обіцяла собі, що помру, а не скажу ні слова. Я зуміла б додержати обіцянки і додержала б, якби не зустріла тебе, Флоренс.

— Сподіваюсь, моя чарівна й достойна родичка дарує мені, що я, удавшись до маленької хитрості, влаштував цю зустріч, — мовив кузен Фінікс, тупцяючись на порозі і звертаючись почасти до них, почасти за двері. — Не можу сказати, щоб я з самого початку не вірив у можливість того, що моя люба й достойна родичка, на превеликий жаль, скомпрометувала себе з отим білозубим небіжчиком, бо, фактично кажучи, в цім світі, що й сам чортзна-як дивно влаштований і є річчю рішуче незбагненною для людського розуму, — в цім світі дійсно можна бачити подібні дивовижі. Але, як я й казав моєму другові Домбі, я не міг визнати злочинності моєї чарівної й достойної родички, доки вини її не буде остаточно встановлено. І, розуміючи всю скрутність її становища, — після того як небіжчик, фактично кажучи, загинув збіса жахливою смертю, — розуміючи, крім того, що тут частково винна й наша родина, — бо всі ми легковажні і не приділяли їй достатньо уваги, — а також, що моя тітка, хоч і до біса жвава жінка, була, мабуть, не з найкращих матерів, я дозволив собі розшукати її у Франції й запропонувати опіку, яку може запропонувати людина з вельми протертою кишенею. При цій оказії моя чарівна й достойна родичка зробила мені честь, зазначивши, що я, по-своєму, збіса хороший хлопець, і через те вона згодна прийняти мою опіку. Що, фактично кажучи, було дуже мило з боку моєї чарівної й достойної родички, оскільки я дуже підупав і маю з її піклування велику втіху та вигоду.

Едіт, що посадовила була Флоренс на софі поруч себе, махнула рукою, немов прохаючи його замовкнути

— Моя чарівна й достойна родичка, — вів далі кузен Фінікс, усе ще тупцяючись коло дверей, — дарує мені, коли для її ж блага, і мого власного, і мого друга Домбі, що його чарівною й достойною дочкою ми всі так захоплюємося, я доведу до кінця нитку своїх зауважень. Вона пам’ятає, що від самого початку ні вона, ні