Смарагдова книга - Керстін Гір

— Де там! До снаги! Ще й як! — містер Марлі обурено дивився на мене. — Вигляд у вас зовсім не такий уже хворий, — докинув він, явно сказавши неправду, бо ж я, придушивши власну гордість, змила мамину косметику і постала така, яка була.　

Леслі спочатку хотіла трохи посилити враження сірими й фіолетовими тінями, та, поглянувши на мене, сховала свою косметичку назад у наплічник. Через страшні синці під очима та бліду шкіру мене точно взяли б на роль жертви в якомусь фільмі про вампірів.　

— Річ не в тому, чи маю я хворий вигляд, а в тому, що я й справді хвора, — мовила я і віддала містеру Марлі свій шкільний наплічник. Нехай цього разу понесе його, я сьогодні надто хвора та слабка. — Знаєте, мені здається, що за таких обставин наш стрибок на бал можна перенести.　

— Нізащо! — крикнув містер Марлі, проте зараз же прикрив рот рукою і злякано озирнувся. — Вам відомо, як дорого обійшлися нам приготування до цього заходу? — правив він далі пошепки. Ми зайшли в штаб-квартиру Вартових, але просувалися дуже повільно, бо я похитувалась. — Я зміг переконати директора вашої школи в тому, що одній трупі линвоходів терміново потрібна зала для репетицій, і він погодився. Сьогодні! Граф Сен-Жермен дав чіткі вказівки з приводу того, що…　

Містер Марлі почав добряче мене дратувати (які ще линвоходи? І директор Джиллс? Я нічого не второпала).　

— Послухайте мене уважно. Я захворіла! Захворіла!!! Я змушена була випити вже три таблетки аспірину, та все марно. Навпаки, мій стан щосекунди погіршується. А ще в мене температура і мені ніби бракує повітря.　

Для більшої переконливості я вчепилася в поруччя біля входу в будинок і щось нерозбірливо прохрипіла.　

— Завтра хворійте. Завтра! — торочив містер Марлі. — Містере Джордж! Хоч ви їй скажіть, що їй дозволяється захворіти лише завтра, інакше вона… зруйнує весь наш план!　

— Ти хвора, Ґвендолін?　

У дверях з’явився містер Джордж. Він дбайливо обійняв мене і завів усередину. Це вже інша річ.　

Я нещасно кивнула.　

— Думаю, я могла заразитися від Шарлотти. — Ха-ха, точно! У нас в обох був той самий синдром своєрідного «грипу». Гаразд, назвався грибом, то й лізь у кошик. — У мене голова ось-ось лусне, так болить.　

— Це справді дуже невчасно, — зауважив містер Джордж.　

— Я це кажу їй уже десятий раз, — підхопив містер Марлі, що запопадливо дріботів за нами. Його обличчя зараз вирішило задля різноманіття побути не яскраво-червоним, а вкритися червоно-білими плямами, ніби йому важко було вирішити, який саме колір більше пасує до цієї ситуації. — Доктор Вайт цілком може зробити їй укол, еге ж? Треба протриматися всього кілька годин.　

— Так, як варіант, — промовив містер Джордж.　

Я невпевнено зиркнула на нього. Від нього я сподівалася трохи більше співчуття та підтримки.　

Згодом я й сама повірила, що захворіла, але це радше відбувалося через панічний страх. У мене було дивне передчуття, що Вартові зі мною не надто панькатимуться, якщо раптом дізнаються, що я прикидалась. Та зараз уже занадто пізно про це думати, відступати нікуди.　

Замість доправити мене в ательє мадам Россіні, де мене якраз мали нарядити в сукню вісімнадцятого століття, містер Джордж провів мене в Драконячу залу. За нами прямував містер Марлі, в руках він досі тримав мій наплічник. Не зупиняючись, містер Марлі обурено бубонів щось собі під ніс.　

За круглим столом сиділи доктор Вайт, Фальк де Віллерз, містер Вітмен і ще один чоловік, якого я раніше не бачила (не здивуюся, якщо це був сам міністр охорони здоров’я). Містер Джордж завів мене в залу — всі обернулись і витріщилися на мене. Усі мої погані передчуття ожили разом.　

— Вона стверджує, що захворіла, — сказав на одному подиху містер Марлі і бадьоро прокрокував далі.　

Фальк де Віллерз підвівся зі стільця.　

— Містере Марлі, будь ласка, зачиніть за собою двері. А тепер, прошу, почніть спочатку. Хто стверджує? Хто хворий?　

— Ось, вона! — містер Марлі тицьнув у мене вказівним пальцем. У відповідь мені захотілося йому покривлятися, але я втрималася.　

Містер Джордж відпустив мене, крекнувши, сів на вільний стілець і витер хусточкою піт зі своєї лискучої лисини.　

Так, Ґвендолін почувається не дуже добре.　

Я перепрошую, — мовила я, щосили намагаючись дивитися в правий нижній куток кімнати. Бо я десь читала, що якщо люди брешуть, то обов’язково відводять очі вгору і ліворуч. — Але я відчуваю, що справді не маю сил відвідати сьогодні цей бал. Я ледве тримаюся на ногах, і щохвилини мені дедалі гіршає. — Для більшої переконливості я сперлася на спинку стільця, на якому сидів містер Джордж. І тут я помітила, що поміж присутніх у залі був і Ґідеон. Моє серце миттю прискорено забилося.　

Це так несправедливо — йому досить було лише глянути на мене, щоб спантеличити. А він-бо всього лише спокійнісінько стояв біля вікна, тримав руки в кишенях джинсів і просто мені посміхався. Усмішка Ґідеона була зовсім не нахабною і широкою, він тільки ледь помітно підняв куточки губ, але при цьому посміхалися навіть його очі. Чомусь я відчула, як до горла знову підступає клубок. Швиденько відвівши очі, я помітила біля величезного каміна малого Роберта, сина доктора Вайта. Коли хлопчикові виповнилося сім, він потонув у басейні. Відтак малий привид з’являвся всюди і, хоча спочатку дуже мене соромився, проте з часом звикав до мене чимраз дужче. Наприклад, сьогодні він радісно замахав мені рукою, та у відповідь я змогла лише коротко йому кивнути.　

— Дозвольте запитати, що це ще за болячка, яка взялася ні з того ні з сього? — містер Вітмен насмішкувато зиркнув на мене. — Кілька годин тому, в школі, ти була здоровісінька, — продовжував він, схрестивши руки на грудях, але зараз же, напевно, схаменувся і змінив свою тактику — суворий тон на довірчий учительський, м’який і повний співпереживання. Така його інтонація мені була вже знайома, і це точно не було добрим знаком. — Ґвендолін, якщо тобі страшно через бал, ми цілком тебе розуміємо. Доктор Вайт, можливо, дасть тобі якісь ліки, що допоможуть заспокоїтися.　

Фальк кивнув.　

— Сьогоднішній захід справді неможливо скасувати, — зауважив він.　

Містер Джордж додав:　

— Містер Вітмен має слушність: те, що тебе лихоманить перед балом, — це цілком нормально. На твоєму місці будь-хто хвилювався б. Тут нема чого соромитися.　

— І до того ж ти не сама, — мовив Фальк, — Ґідеон буде з тобою поряд.　

Мимоволі я зиркнула на Ґідеона, але потім так само швидко відвернулася, відчувши, що наші очі ось-ось зустрінуться.　

Фальк