Таємничий острів - Жюль Верн
Дерева, у затінку яких струмок вився кількасот футів, переважно належали до порід, поширених у помірній смузі Австралії і Тасманії, й відрізнялися від тих хвойних дерев, що росли в уже дослідженій частині острова за кілька миль від плоскогір’я Широкий Обрій. Тієї пори року, тобто на початку осені – у Південній півкулі квітень відповідає нашому жовтню, – вони ще не скинули листя. Найбільше тут росло казуарин та евкаліптів, деякі з них, напевне, навесні давали солодку манну, подібну до манни Близького Сходу. Серед галяв здіймалося по кілька могутніх австралійських кедрів, навколо росла буйна трава, яку в Австралії називають тусок, але кокосові пальми, що ними всіяні тихоокеанські архіпелаги, ще ніде не зустрічалися – певне, широта острова була віддалена від тропіків.
– От шкода, – бідкався Герберт, – що тут немає таких навдивовижу корисних дерев! А горіхи в них які!..
Зате в лісі водилося безліч птахів, що вільно пурхали між гілок евкаліптів і казуарин, – їхньому лету не заважала рідкувата зелень тих дерев. Чорні, білі й сірі какаду, розцяцьковані усіма барвами папуги, ясно-зелені корольки з червоним чубчиком, блакитні лорі аж мерехтіли веселковим оперенням, літаючи й оглушливо щебечучи серед дерев.
Несподівано в зелених хащах почулися незбагненні незграйні звуки: звідти долинало то дзвінке щебетання, то наче звіряче гарчання, то ніби людське плямкання. Наб і Герберт, забувши про найменшу обережність, кинулися до кущів. На щастя, там не виявилося ні хижих звірів, ні небезпечних туземців, а лише півдюжини співочих глузливих пташок, пересмішників, або, як їх ще називають, гірських фазанів. Кілька влучних ударів палицями урвали пташиний концерт і дали колоністам чудову дичину на вечерю.
Герберт помітив також красунь горлиць із бронзовим пір’ям – одні з них пишалися яскравим чубчиком, інші – зеленим комірцем, як їхні родичі з берегів Маккуорі, але ці птахи й близько не підпускали мисливців, так само, як ворони й сороки, що зграями здіймалися в небо. Пальнувши з рушниці дрібним шротом, можна було б настріляти їх цілі купи, але поки що в наших мисливців тільки й зброї було, що каміння, а замість списів грубі необтесані кийки – з ними багато не вполюєш.
Безпорадність мисливців ще яскравіше виявилася тоді, коли повз них майнула зграя четвероногих, що одним стрибком долали футів по тридцять; ті досі небачені летючі ссавці мчали так швидко і стрибали так високо над чагарниками, що здавалося, ніби вони, як білки, перестрибують із дерева на дерево.
– Кенгуру! – помітивши їх, крикнув Герберт.
– А їх їдять? – запитав Пенкроф.
– Протушковані на тихому вогні, вони смачніші за яку завгодно дичину! – запевнив його журналіст.
Не встиг Гедеон Спілет договорити, як збуджений його словами моряк, а за ним Герберт і Наб кинулися навздогін за кенгуру. І марно Сайрес Сміт гукав, намагаючись їх зупинити. Так само, як марна була спроба його супутників наздогнати спритних гнучких тварин, що відскакували від землі, наче м’ячики. За п’ять хвилин відчайдушної гонитви мисливцям забило дух, а кенгуру зникли в чагарях.
Топа спіткала така сама невдача, як і його хазяїв.
– Пане Сайресе, – сказав Пенкроф, коли інженер із журналістом підійшли до невдах-мисливців, – пане Сайресе, от бачите, як треба зробити нам рушниці. Як ви гадаєте, чи це можливо?
– Можна спробувати, – відповів Сайрес Сміт, – але спочатку наробимо луків та стріл, і я не сумніваюся: ви навчитеся орудувати ними не гірше, ніж австралійські мисливці.
– Луки й стріли? – закопилив губи Пенкроф. – То дитячі забавки.
– Не гордуйте ними, друже, – мовив журналіст. – За століття війн із луками й стрілами на земній кулі пролилися ріки крові. Порох – ще порівняно недавній винахід, а війни тривають відтоді, як існує рід людський, на превеликий жаль.
– А й справді, пане Спілете, – вибачливо сказав моряк, – я завжди вихоплююся, як Пилип із конопель. Пробачте мені, безголовому!
Тим часом Герберт, у полоні найулюбленішої з наук, природознавства, знову повів мову про кенгуру:
– Зрештою, ми зіткнулися з тими кенгуру, котрих найважче спіймати, – велетенськими довгошерстими кенгуру. А якщо я не помиляюся, є ще чорні й руді кенгуру, є гірські кенгуру і кенгуру-щури, яких спіймати набагато легше. Є добра дюжина порід оцих тварин…
– Герберте, – повчально сказав моряк, – для мене є тільки одна порода кенгуру: смажені кенгуру, і нам якраз їх бракуватиме сьогодні на вечерю.
Важко було втриматися від посмішки, почувши цю нову Пенкрофову «наукову» класифікацію. Бравий моряк нітрохи не приховував розчарування, що доведеться вечеряти самими пересмішниками, але доля ще раз змилостивилася над ним.
Справді, Топ, відчуваючи, що тут зачеплено і його інтереси, все нюшкував та шугав по кущах, а його нюх через нестерпний голод ще дужче загострився. Цілком можливо, що коли б яке-небудь звіря потрапило йому на зуби, мисливцям він не залишив би й кісточок; отож собака полював задля самого себе. Проте Наб не спускав із нього очей і мав, звісно, слушність.
Близько третьої дня Топ зник у заростях чагарників, і незабаром глухе гарчання засвідчило, що він зчепився з якоюсь твариною.
Наб кинувся за ним і побачив, що собака пожирає якесь четвероноге створіння – секунд за десять ніхто вже не довідався б яке, бо воно було б у Топовому шлунку. На щастя, Топ натрапив на цілий виводок, задушив уже трьох гризунів – як з’ясувалося, то були гризуни – і двоє з них лежало неподалік.
Наб, торжествуючи, вернувся, тримаючи в руках двох гризунів, кожен з яких був більший за зайця. Вони мали жовту шкіру в зелених цятках та коротенькі ледь помітні хвостики.
Колоністи, будучи американцями, не вагаючись знайшли для них найбільш підходящу назву: мараси – в Америці то був один із різновидів агуті, але трохи більший за їхніх тропічних родичів. Мараси – справжні американські кролики з довгими вухами і п’ятьма корінними зубами з кожного боку щелепи – саме цим вони й відрізняються від агуті.
– Ура! – закричав Пенкроф. – Смаженина прибула! От тепер можна й додому повертатися!
Незабаром колоністи знову вирушили в дорогу. Вони й далі йшли берегом Червоного струмка, що ніс прозорі чисті води під навислим сплетінням віт казуарин, банксій і велетенських каучукових дерев. Невимовної краси рослини з родини лілійних здіймалися на двадцять футів. Інші, незнайомі юному натуралістові деревовидні чагарники, схилялися над
