Новенька та інші історії - Оксана Сайко

— Математичне рівняння — це своєрідна гра, яка може захопити, якщо зрозумієш алгоритм розв’язку! Це ніби лабіринт, з якого завжди є логічний вихід, його потрібно лише збагнути й здолати! — промовляв Гнат, пишучи формули і відчуваючи від цього неймовірну втіху.

Видно було, що в математиці — усе його життя. І він справді мав рацію, бо оті рівняння, які я нарешті завдяки йому почала розуміти, справді захопили мене — мені хотілося їх розв’язувати. Раніше я й уявити собі не могла, що математика може мене зацікавити. «От якби такий вчитель був у нас в школі замість тієї зануди Матильди, все було б по-іншому…» — зітхнувши, подумала я. Якби мене не вигнали з уроку, то ми б і не зустрілися… В ту мить Матильдин запис у щоденнику і мамині дорікання, що на мене чекали, вже не здавалися мені жодною прикрістю.

Двері, що гримнули в передпокої, сповістили про прихід мами. Сьогодні вона чомусь повернулася раніше. Зайшла на кухню й, зупинившись при дверях, якусь хвилю мовчала, а відтак зронила голосом, який не віщував нічого доброго.

— Ну… і що це таке?..

— Це — дядько Гнат, — відказала я. — Він безпритульний і математик. Я запросила його пообідати, і він допомагає мені з алгеброю…

— Вибачте… — Гнат знічено схопився з місця. — Ваша донька пригостила мене борщем. І я дозволив собі погодитися. Я трохи допоміг їй з математикою… Я знаю, що не викликаю жодного довір’я… Але я не взяв нічого, всі речі на місцях, ви можете перевірити. А ваш борщ справді дуже смачний. Я давно такого не їв. І… я, мабуть, вже піду?..

— Так, вам справді краще піти, — різко промовила мама.

В ту мить мені стало геть прикро за її слова.

— Ви не ображайтеся на маму… — тихо сказала я, проводжаючи Гната до дверей.

— Пусте, вам не варто тим перейматися. А щодо рівнянь… — на хвилю він спинився на порозі. — Насправді це нескладно, ви переконались. Але якщо раптом у вас виникнуть запитання з алгебри, звертайтеся! Я з радістю допоможу. Мене тепер завжди можна знайти тут, в околицях, на майданчиках і лавках…

— Ну це вже занадто! — вибухнула мама, коли за Гнатом зачинилися двері. — Ти що собі дозволяєш? Приводиш додому невідомо кого, якогось п’яницю, приблуду! А раптом він би скривдив тебе! Я не здивуюся, якщо нашу хату обчистять! І це навіть не довірливість — легковажність! Дурість! Ти робиш все, що тобі заманеться!

В ту мить мені хотілося вибігти вслід за Гнатом і стати такою ж безпритульною, як і він. Вештатися вулицями, знаходити у смітниках книжки, які стали комусь непотрібними й читати їх на сходах у під’їздах… Ночувати на стрихах чи в підвалах… Або — мешкати на даху Максового будинку, де він малює місто з пташиного польоту. Можливо, мама лише тоді б зрозуміла, що не мала рації? Що іноді замість сварки нам потрібна спокійна, відверта і щира розмова, яка б нас зближувала, як це було за життя тата. І може, тоді б я була зовсім іншою або, принаймні, намагалася б, бо ми могли б порозумітися!

— А хіба ти не помітила, що у нього очі схожі на татові? — лише тихо запитала я і, щоб вона не бачила моїх сліз (бо я страшенно не люблю, коли хтось їх бачить), втекла у свою кімнату, де, зачинившись, ввімкнула на всю потужність важкий рок.

Наступного дня, після школи, в пошуках Гната я обійшла увесь наш двір, майданчики навколо і під’їзди. Мені спало на думку поцупити для нього з холодильника котлет. Та його ніде не було. Розчарована, я повернулася додому.

Відтоді щодня, повертаючись зі школи, я шукала Гната. Так тривало вже кілька тижнів й без жодних результатів. Мені вперто не щастило. Може, він змінив район, де мешкав на стриху, або раптом захворів і втрапив до лікарні? Або лежав десь у лихоманці й потребував допомоги, їжі і ліків? А раптом його заарештували за те, що він поцупив якусь дрібницю? Булку в крамниці на розі в дебелої Поліни чи яблуко на ринку… І це не було б для нього великою прикрістю, адже у в’язниці тепло й там годують. Хоча для Гната, мабуть, це не мало ніякої ваги. І він нізащо не погодився б втрапити за ґрати. Адже воля, напевно, була для нього понад усе. Навіть така воля — просто неба!

— А ви не бачили Гната? Часом не знаєте, де його можна знайти? — якось запитала я одного бороданя у кумедній тісній спортивній шапці, натягнутій на одне вухо, який вишукував щось у смітнику.

Бородань уважно подивився на мене, примруживши очі:

— Гната? Це того, що математик? Давно не бачив… Може, подався кудись інде, а може, щось пішло в нього на лад? І таке буває, хоч і майже не буває… — захихотів. — Але життя таке є… Ніколи не знаєш, де знайдеш, а де втратиш! Може, Гнат знайшов? Він має клепку в голові, ще й яку! Такий, напевно, не пропаде! А що там у тебе в пакунку?

Зітхнувши, я простягнула йому пакунок із сардельками. Бородань знову задоволено хихикнув й одразу заходився їсти, сховавшись за смітником.

Одного вечора, коли я вже лежала в ліжку, читаючи перед сном «Олівера Твіста», в кімнату мою зайшла мама, щойно повернувшись із другої зміни.

— Ось, тримай… — вона простягнула мені книжку.

Книжка була стара, але не знищена, хоч і пахла нафталіном, а головне, інтригувала назвою — «Дон Кіхот».

— Звідки це? — здивовано запитала я.

— Твій знайомий приходив, коли ти була у школі… — пояснила мама. — Гнат. Знайшов цю книжку, сказав, що ти зрозумієш, про що йдеться. Цікавився, як твої успіхи з алгебри.

— Гнат? — я аж підскочила на ліжку.

— А в тебе справді кращі оцінки, я бачила зошит. А ще сказав, що знайшов роботу. Тепер він працює сторожем тут неподалік і навіть має якусь комірчину, де мешкає. Цікавий він чоловік. Тільки життя в нього склалося важко, і він