Новенька та інші історії - Оксана Сайко

«Краще не кури — так гарно запахло дощем, а ти все зіпсуєш», — раптом почув я за спиною і аж підскочив з несподіванки.

Позаду мене, на сходах, стояла дівчина. Вона була приблизно мого віку, але скидалася на хлопця — мала розкуйовджене волосся і хлопчачу стрижку, зодягнута була у чорну кофтину з зображенням Мерліна Менсона, трохи, як мені здалося, на неї завелику… На плечі у неї висів шкільний наплічник, розписаний та розмальований кульковою ручкою. Мабуть, із здивування я роззявив рота, бо моя цигарка впала на підлогу. Дівчина розсміялася.

— Ну от… остання була, — промовив я сердито.

— Хто ж винний, що ти такий розтелепа? — дівчина знову засміялася. — Та й в мене, на жаль, нема…

— А ти що, теж куриш? — насуплено спитав я. Мені, чесно кажучи, ніколи не подобалося, коли дівчата курять.

— Та якось намагалася в такий спосіб нерви заспокоїти… Але дурниці все це, нічого воно не заспокоює.

— А ти тут живеш? — спитав я.

— Ні. Я тут дощ перечікую.

— І я… А ти з якого району?

— Я здалека. Я взагалі не з цього міста. Я тут проїздом.

— У тебе тут родичі?

— Зовсім ні, — відказала дівчина. — Але я не знаю, чи вмієш ти зберігати таємниці…

— Звісно, вмію! Та мене всі старші хлопці в дворі поважають! — поспішно запевнив я, вже вкрай заінтригований цією дивною дівчиною.

Проникливо подивившись на мене своїми чорними очима, вона за якусь хвилю промовила:

— Я з притулку втекла.

— Та ти що?! — захоплено вигукнув я.

Вона байдуже стенула плечем, запхавши руки в кишені засмальцьованих джинсів.

— Але мене, напевно, розшукують. Я гроші свиснула у виховательки. Ну, зовсім небагато. Вже всі й потратила… Я ж автостопом добираюся. Знаєш, як класно? Йдеш дорогою і голосуєш! І їдеш автівками від села до села, від міста до міста… І вигадуєш водіям всілякі побрехеньки…

— Ти ба! А куди ти їдеш?

— До мами.

— До мами?

— Вона нарешті пішла від вітчима — тітка мені написала. То він колись порадив віддати мене в інтернат, бо грошей нібито бракувало на моє утримання. Нас же ж п’ятеро! А вітчим — алкоголік, всю зарплату пропивав, з дому речі виносив! Але тепер все буде по-іншому. Ми повинні бути разом. Тим більше, в мене маленький братик… Йому тільки два місяці, уявляєш? А я його навіть не бачила. Я буду мамі допомагати, ще рік школи якось протягну, а там і працювати зможу… Я ж вже доросла — мені чотирнадцять! Можна було б ще кілька тижнів почекати, тітка мене б забрала, канікули ж… Але не могла я більше чекати, розумієш? Ось де мені вже той інтернат! — вона показала поверх голови.

— А твоя мама далеко живе?

— Та якихось 20 кілометрів звідси. Село Оленівка. Слухай, а як тебе звати?

— Володька.

— А я — Майка. — Вона міцно, знову ж, по-хлопчачому потиснула мені руку. — А ти далеко живеш від цього будинку?

— Та ні…

— А в тебе є щось поїсти? — раптом спитала Майка і я знову здивувався. Жодна дівчина мене про таке не запитувала, навіть друзі… За винятком хіба що Славка, мого найкращого друга. Той частенько, прийшовши до мене додому, без жодних церемоній відкривав холодильника. Зрештою, і я чинив так само у нього вдома.

— Є суп і котлети… — відказав я.

— А батьків немає?

— Немає!

— Тоді, поки їх немає, давай до тебе! Тим більше, дощ уже трохи вщух! — з’їхавши перилами з другого поверху вниз, Майка вмить опинилася біля дверей під’їзду й рішуче взялася за кермо мого велосипеда.

— Класний велик! Ну то що, поїхали? — підморгнула мені.

Я щосили крутив педалями велосипеда, шалено набираючи швидкості. З-під коліс здіймалися бризки, а Майка, сидячи на рамі, зовсім не боялася, як інші дівчата. Навпаки, реготала у захваті й вигукувала:

— Давай швидше! Швидше!..

У ту мить я б так їхав і їхав, мов той відчайдух-шаленець, кудись хоч на край світу, і мені було байдуже, що я змокну до останньої нитки…

— Знаєш, — сказала Майка, коли ми грілися гарячим супом у мене на кухні. — А ти не такий, як усі інші хлопці.

— Не такий? Тобто? — не второпав я.

— Зовсім не зверхній. Я через це завжди билася з хлопцями. Щоб побити їхню зверхність і довести, що я їм рівня.

— І що, вдавалося побити?

— Звісно! — Майка недбало махнула рукою. — Ти ще не знаєш, як я битися вмію! Мене навіть хлопцем прозивали в інтернаті… Ну, ще й за те, що мрію бути байкером!.. Колись зароблю собі грошей, куплю мотоцикла і буду подорожувати… Дивись, брелок у мене є… Один байкер подарував, він наш інтернат якось провідував… — Майка витягла з кишені джинсів невеличкий брелок з червоним «байком».

— Класний! А знаєш, я теж мрію про мотоцикл! — вигукнув я. — В мене навіть журнали є про байкерів!

Я метнувся в кімнату, але коли повернувся зі стосом журналів, Майки вже не було. Я шукав її по всіх кімнатах — думав, що вона пожартувала й від мене заховалася… Зазирав навіть під ліжка й канапу у вітальні… Майка пішла, прихопивши з собою кілька бутербродів з тарілки і мого велосипеда на додачу. На столі залишився забутий нею брелок.

І марно я оббігав увесь двір і кілька кварталів довкола будинку. Майки ніде не було. Як дивно — пішла, навіть не попрощавшись…

Та й