Домбі і син - Чарльз Діккенс
— Ні ви, ні ніхто, — перебив йому мову Уолтер, наперед угадуючи решту. — Ніхто не повірив би! Ніхто і не зміг би повірити! Ну, поможіть же, дядечку, суньмо цю канапу до каміна. Добре, дядю Соле? Обережно — тарілки! Дайте їй чогось попоїсти, добре, дядечку? Скиньте черевички, міс Флоренс… ноги на решітку… хай обсохнуть… ач, які мокрі… Оце так пригода, дядю, га? Боже милий, я весь горю!
Соломон Джілс теж аж пашів співчуттям і надмірним подивом. Він гладив Флоренс по голові, примушував її їсти, примушував пити, розтирав їй підошви нагрітою над каміном хустинкою, пас очима та слухав швидкого, як паротяг, небожа і розумів лише те, що цей палкий юний джентльмен безперестанку натикається на нього, метушиться по кімнаті, намагаючись зробити двадцять справ нараз, і не робить фактично нічого.
— Ви заждіть хвилинку, дядю, — мовив Уолтер, схопивши свічку. — Я миттю збігаю нагору, переодягнуся і тоді піду. Ну, скажіть, — хіба ж це не дивна пригода?
— Дорогий мій хлопче, — відповів Соломон, що з окулярами на лобі й величезним хронометром у кишені метався від Флоренс на канапі до свого небожа у всіх кутках вітальні,— це найнезвичайніша…
— Та ні… прошу, дядю… прошу, міс Флоренс… обід же, знаєте… дядю…
— Так, так, — скрикнув Соломон Джілс і зараз же одрізав од баранячої ноги такого куска, немов збирався нагодувати велетня. — Я подбаю про неї, Уоле! Я розумію! Бідна дитина! Певне, зголодніла. Ти йди, одягайся. Боже мій! Сер. Річард Уїттінгтон, тричі лорд-мер міста Лондона!
Уолтерові не треба було багато часу, щоб піднятись на своє низеньке горище й спуститися звідти, а все ж Флоренс, знемагаючи від утоми, встигла задрімати біля вогню. Цієї перерви, яка тривала лише кілька хвилин, було аж задосить для Соломона Джілса, щоб заспокоїтись і створити для неї такий-сякий затишок — притемнити кімнату й відгородити канапу ширмою від вогню. Коли хлопець повернувся, Флоренс уже спала солодким сном.
— Знаменито! — шепнув він, обіймаючи Соломона так, ідо той аж змінився на лиці.— Ну, я пішов. Тільки скоринку хліба прихоплю, бо я дуже голодний… і… не будіть її, дядю Соле.
— Ні, ні,— запевнив Соломон. — А гарна дівчинка.
— Аякже — «гарна»! — скрикнув Уолтер. — Та я зроду такої не бачив! Ну, я пішов.
— От і добре, — з полегкістю сказав Соломон.
— Гей, дядю Соле, — знов гукнув його Уолтер, встромивши голову в двері.
— Ти ще тут? — сказав Соломон.
— Який у неї вигляд?
— Найщасливіший.
— Знаменито! Ну, то я пішов.
— Сподіваюся, — сказав до себе Соломон.
— Гей, дядю Соле, — вдруге з’явився у дверях Уолтер.
— Він і досі тут! — промовив Соломон.
— Ми стріли на вулиці містера Турбота-молодшого. Сьогодні він ще чудніший, ніж завжди. Попрощався зі мною, але йшов слідом — такий дивак! — бо, коли я озирнувся коло самої нашої крамниці, він спокійнісінько пішов собі назад, ніби слуга, що відвів мене додому, або вірний собака. А який у неї тепер вигляд, дядю?
— Точнісінько такий, як і був, Уоле, — відповів дядько Сол.
— Добре. Все гаразд. То я пішов.
Цього разу він і справді пішов, а Соломон Джілс, якому перехотілося обідати, сів по той бік каміна і, дивлячись на сплячу Флоренс, почав будувати надхмарні замки найфантастичнішої архітектури. У присмерку, серед усіх цих інструментів, у своєму картузі й костюмі кавового кольору він скидався на чаклуна, що навіює дитині чарівний сон.
Тим часом Уолтер наближався до будинку містера Домбі зі швидкістю, на яку здатен не кожен кінь, щойно випущений зі стійла, і все-таки що дві-три хвилини нетерпляче вистромляв голову у вікно, посилаючи докори візникові. Діставшись мети своєї подорожі, він виплигнув з кеба, захекано пояснив служникові, чого він приїхав, і пішов слідом за ним просто до бібліотеки, звідки долинав неабиякий гамір і де зібралися містер Домбі, його сестра, міс Токс, Річардс і Ніппер.
— Я перепрошую, сер, — сказав Уолтер, кидаючись до містера Домбі, — але я щасливий повідомити вас, що все гаразд! Міс Домбі знайшлася!
Цей хлопчина з відкритим обличчям, розкуйовдженим волоссям та променистими очима, що аж задихався з радощів та збудження, здавався цілковитою протилежністю містера Домбі, зануреного в крісло навпроти.
— Казав же я, Луїзо, що вона знайдеться, — мовив містер Домбі, ледь глянувши через плече на даму, що плакала в парі з міс Токс. — Перекажіть слугам, хай більше не шукають. Хлопець, що приніс нам цю звістку, — це Гей, з нашої контори. Як же знайшлася моя дочка, сер? Я знаю, як вона загубилася, — тут він велично глянув на Річардс, — але як знайшлася? Хто її знайшов?
— Гадаю, що я, сер, — скромно відповів Уолтер, — власне, я не можу твердити, що ця честь повністю належить мені, але я виявився тим щасливим знаряддям…
— Шо ви хочете сказати, сер? — перебив містер Домбі, в якого природна радість та гордощі хлопця викликали інстинктивну відразу. — Що це значить: не можете твердити? І яке щасливе знаряддя? Говоріть чітко й до ладу, прошу вас.
Несила була Уолтерові говорити до ладу, та ще в такому захеканому стані, але він як міг пояснив усе, що сталося, і чому він приїхав сам.
— Чуєте, дівчино? — суворим тоном звернувся містер Домбі до чорноокої. — Візьміть що потрібно і зараз же їдьте з цим юнаком по міс Флоренс. Нагороду дістанете завтра, Гею.
— О, дякую, сер, — сказав Уолтер. — Ви вельми ласкаві. Але, запевняю вас, я й не мислив про нагороду, сер.
— Ви ще молодий, — різко й майже гнівно мовив містер Домбі,— і те, що ви собі мислите, чи вдаєте, що мислите, не має жодного значення. Ви добре зробили, сер. Робіть так і далі. Луїзо, будь ласка, дай хлопцеві вина.
Містер Домбі з незичливістю в погляді стежив за Уолтером Геєм, що під проводом місіс Чік залишив бібліотеку, і, можливо, той погляд так само неприязно стежив і далі за хлопцем, коли він
